Бестіарій · The Witcher 3: Wild Hunt Remastered

Холера. Я думав, що робітники нам нічим не загрожують! — Янне Кульгавий, звіролов Робітники — найчисленніша каста ендріаґ, тому й зустрічаються вони найчастіше. Колонія покладає на них обов’язки з побудови гнізд і коконів, здобування їжі й догляду за яйцями й личинками. У випадку небезпеки вони кличуть на допомогу ендріаґ-воїнів, але за потреби битимуться й самотужки — і несподівано вправно.

Лінивих, нікудишніх чоловіків іноді називають трутнями. Той, хто перший вжив це слово, вочевидь, ніколи не бачив трутня ендріаґ. — Евелінн Гаркер, травниця Самці ендріаґ, також знані як трутні, — це зажерливі істоти, єдиний сенс життя яких — це їсти, битися й розмножуватися. Та опинившись за межами свого гнізда, ці агресивні мисливці атакують кожну живу істоту, яка трапляється на їхньому шляху.

Павук і муха нізащо згоди не дійдуть. — офірське прислів’я У нашому краї щось схоже можна сказати й про арахноморфів і все те, що не може від них утекти, — себто про майже кожну живу істоту у світі. Звісно, для тих, хто йде орати поле чи вибирається до лісу по ягоди, ці створіння не становлять загрози, адже арахноморфи, як далекі післякон’юнкційні родичі звичайних павуків, віддають перевагу глибоким, темним печерам і глевким болотам, куди рідко ступає людська нога. Проте тому, хто таки натрапляє на арахноморфа, краще мати чисте сумління й не мати незавершених земних справ, адже він дивиться смерті в очі: від цього павукоподібного страховиська не втекла б і найшвидша людина у світі, а здолати його під силу далеко не кожному відьмаку. Ще грізніший і небезпечніший різновид арахноморфів — арахноморфи гігантські. Вони за лічені секунди можуть зжерти й цілого вола.

Щось понищило нам поля й вулики. Ми вважаємо... що це пасічне привиддя. — Голофернес Маєрсдорф

Якщо вам трапилося чудовисько, що дихає вогнем, б’є хвостом, покритим отруйними шипами, кусає гострими зубами, дере навіть гострішими пазурами й збиває жертву з ніг звуковою хвилею, значить, ви б’єтеся з блідозмієм. Зважаючи на все вищезазначене, не дивно, що люди часто приймають їх за драконідів. Однак фахівці (себто відьмаки) знають, що блідозмії — це цілком окремий вид. Вони значно менші й далеко не такі небезпечні, як дракони. Якщо, звісно, не йдеться про самку блідозмія у шлюбний сезон або (що навіть ще гірше) після відкладання яєць. Якщо доведеться битися з такою особиною, настійно вам раджу якнайшвидше і якнайдалі забратися від цієї небезпеки. Найкраще бігти щодуху й не озиратися.

Під час перебування в Туссені Ґеральт стикнувся з цікавим випадком гінодендроморфізму, тобто перетворення жінки на дерево. Порізи на стовбурі цього дерева кровоточили, а коли вітер колихав його листя, було чутно тихий плач. Ґеральт розслідував цей випадок і дізнався, що для перетворення було застосовано магію (може, навіть накладено прокляття) і що воно поза всяким сумнівом було пов’язане із сумною подією з минулого жінки. Коханий Дафни, мандрівний лицар, відправився до відьми, що жила на Рисячій скелі, але так і не повернувся. Вона поринула у вічне чекання, сповнена суму й туги.

— Чув, у вас тут чудовисько гарцює, «горлодер» якийсь. — Ага, ще й як. Краде корів і кіз переважно, але може й людину пірвати, як натрапить. — Підслухано в Круковці

Старий дурень повернувся додому весь у синцях. Розказує, що на нього в лісі кікімори напали. За кого він мене має?! Я ж знаю, що це його дружбани віддухопелили, бо махлював у гвинт. Якби то були кікімори, він би там і дуба врізав. А я б нарешті мала спокій. — Лавінія, дружина боклерського корчмаря. Кікімори живуть колоніями й цим схожі на таких суспільних комах, як мурахи. Колонією кікімор править королева, і в ній панує власна ієрархія. Кікімори-робітники займаються полюванням і носять поживу в гніздо, а кікімори-воїни захищають його від непроханих гостей. Самітного робітника без труднощів може вбити навіть дитина або кволий дорослий. Однак натрапити на єдину кікімору вкрай важко, адже зазвичай вони пересуваються великими зграями по кільканадцять особин. Єдиний спосіб урятуватися від зграї кікімор — накивати п’ятами. Але не факт, що навіть це допоможе.

З виду воно було, як брукса, але то була не брукса... – уривок з розмови між старостою Соколівки й відьмаком Альпи — це вампіри, зовні схожі на брукс. Дехто називає їх зморами, і це прізвисько їм цілком пасує, адже вони полюбляють переслідувати й мучити чоловіків. Зазвичай альпи обертаються на жінок, але інколи можуть перетворюватися й на тварин. Ці вампіри полюбляють вештатися біля сіл. Вони нападають вночі, а пік їхньої активності припадає на повний місяць. Слина альпа — ефективне снодійне й спричиняє жахливі кошмари. Дехто вважає, що саме через альпів народилися легенди про те, як чоловік ліг спати абсолютно здоровим, а зранку його знайшли білого як сніг, без краплини крові в жилах.

Вони ходити до троль у дім. Троль казати: «Геть, людиняки!». А вони луп-луп каміння. То троль теж луп! — Скельний троль на ім’я Луп-Луп

Не такі страшні вовки, як їх малюють. А от вовкулаки цілком такі — а може, навіть гірші. — Ельза Вільґе, лучниця Вовкулаки — це істоти, у яких живе одночасно людина й вовк. У звірячій подобі вони поєднують найгірші риси обох: вовчу жагу до вбивств і прагнення поласувати людською плоттю, а також людський жорстокий і розважливий розум. Люди стають вовкулаками внаслідок прокляття, а перетворення на звіра відбуваються несвідомо. Повернувшись у людську подобу, вони не пам’ятають нічого з того, що робили у звірячій. А якби пам’ятали, то збожеволіли б і укоротили собі віку.

Кажуть, шо водяні баби — то жінки утопців. Якшо то правда, то нема ніц дивного, шо вони такі злостиві стерва. — Шимгель з Мутновод Існують оповідки про те, як водяні баби й водниці удають із себе заблукалих бабусь і так заманюють мандрівників до своїх хистких халуп на мочарах. Та насправді лишень сліпець або підсліпуватий п’яндилига може сплутати огидну твань і гнилу падаль у лігві водяної баби із затишком сільської хатини, а саму бридку бабу — з безневинною бабусею. Їхні майже двометрові тіла зморщені й усипані бородавками, а шкіра має трупний колір і смердить багнюкою і рибою. Зі спин у них стирчать кістяні виростки довжиною у дві п’яді, а доповнює картину волосся, що скидається на плутанину водоростей і кігтів, яких навіть вовкулака не посоромився б.

Ага, напіворел-напівкіт, як на гербі шляхтича. Тілько замість жезла тримав у лаписьках мою мертву корівку. — Невідомий очевидець нападу грифона Колись грифонів можна було побачити лише високо в горах, де вони полювали на бабаків і диких кіз. Та коли на їхніх теренах стали з’являтися люди, грифони відкрили для себе нову, численнішу й доступнішу, здобич: корів, овець і пастухів. Ці напіворли-напівкоти все ще трималися осторонь від головних доріг і міст (де заможніші люди могли дозволити собі найняти відьмака), однак швидко перетворилися з доволі рідкісних дивовиж на всюдисущих шкідників, що допікають жителям усіх Північних королівств. До найбільш ненависних підвидів належать королівські грифони та архігрифони.

Сестри-карги, нумо колом — понад морем, понад долом — нумо, линьмо так і так: тричі я і тричі ти, і ще раз три — до дев’яти. Маквет, дія 1, сцена 3 У важкодоступних куточках нашого світу криються істоти, старіші за людей, старіші за академії та чарівників — ба навіть за ельфів і краснолюдів. Якраз до таких істот належать карги з Кривовухових мочарів. Ніхто не знає ані їхніх справжніх імен, ані до якого виду чудовиськ вони належать. Простолюд дав цим трьом сестрам імена Пряха, Кухарка та Шептуха, а всю цю трійцю разом називають Господарками Лісу або ж просто Господарками. Карги — суверенні володарки Велену, що помагають його мешканцям пережити скрутні часи, а навзамін вимагають безумовного послуху. Вони володіють могутньою магією, але не такою, як у чародіїв. Свою силу вони черпають із землі й води, а самі прив’язані до краю, у якому живуть. Карги чують усе, що діється в їхньому лісі, здатні передбачати майбутнє, впливати на людські долі, а також обдаровувати людей благословеннями чи насилати на них прокляття. Усе вказує на те, що карги безсмертні. Завдяки магічним еліксирам вони не старіють і можуть перетворюватися на молодих жінок. Ці еліксири, а також магічний зв’язок із землею, на якій ці три відьми живуть, забезпечують їм надприродну силу й живучість.

Доїдай супчик, бо прийдуть берсерки і з’їдять тебе з потрухами. — скелліґійка картає дитину. Легенди Скелліґе розповідають про берсерків — людей, здатних обертатися на ведмедів, коли впадають у бойовий шал. Перевтілившись, вони втрачають усяке самовладання й керуються виключно жагою крові, яку мусять утамувати, щоб повернути собі людську подобу. Від цих історій, звісно, аж кров у жилах холоне, однак у їхню правдивість майже ніхто не вірить — навіть на Скелліґе, де мешканці ставляться з неабиякою серйозністю до хоч би й найнеймовірніших легенд. Це свідчить про те, що або берсерки — це лишень плід захмелілої від меду уяви, або ж вони навчилися приховувати свої здібності від решти острів’ян.

Дійсно, чорти менші за бісів. Але достатньо великі, щоб убити. — Аґнес Тисл, травниця з Чорного лісу Чорти — дещо менші родичі бісів і букачів. Але якщо якийсь відьмак подумає, що з огляду на порівняно малі розміри цих створінь можна не остерігатися, то припуститься жахливої помилки — з ґатунку тих, які нерідко стають фатальними. Ці жителі темних, стародавніх лісів належать до найгрізніших чудовиськ, яких будь-коли знало людство.

Воно на нас напало… О боги, не знаю, шо то було, але воно мало зо штири лікті у висоту! — Селянка з Велену

Мандрівний лицар, бува, здолає ґуля, а селянин зі зграєю собак інколи може й загнати в кут ведмедя. Та варто все ж розуміти, що навіть найкращий сталевий обладунок, навіть ключиця самого святого Плеґмунда не врятують смертного чоловіка в сутичці зі створіннями, що живуть глибоко під землею. – ветеран туссенської княжої варти під час напучування новобранців

— Мірко та його банда? Хто це такі? — Квартет пияк і дармоїдів. Нажлукталися пива й порішили, що як вони гуртом Білу Діву добряче виграють, то вона й ушиється. — Підслухано в полі за Новіґрадом

Біля води мусиш бути тихо. По-перше, щоб не відлякати рибу. По-друге, щоб не привабити утопців. — Яннек із Блавікена, рибалка Утопець з вигляду скидається на витягнутий зі ставка труп. У нього хворобливе синювате або зеленувате забарвлення, з кожної пори сочиться слиз і гній, і він нестерпно тхне гниллю. Тому багато хто вважає, що утопці, як і їхні небезпечніші родичі (водяники, багнюки та топельці), постають із тіл тих, хто втопився в мілких водах: заблукалих мандрівників, що забрели в багно, дітей, котрі заплили задалеко від берега, або ж у випадку водяників — захмелілих селян, що збилися з уторованої стежки на болоті.

Із дзбанка бухнув червоний сяйливий дим. Він запульсував, а тоді збився в нечітку сферу й завис над головою поета... — «Перше жадання, оповідь фантастична, як не крути» Джин — це могутній дух повітря, наділена свідомістю й характером (зазвичай доволі підлим) конденсація сили цієї стихії. За легендою, джини можуть виконувати навіть найвигадливіші бажання, однак роблять це вкрай неохоче. Надзвичайно могутні чародії здатні полонити й приборкати таку істоту. Той, кому це вдається, може черпати з такого духа енергію і застосовувати з його допомогою закляття без потреби брати магічну силу з традиційних джерел. Однак мало хто спромігся на такий подвиг, адже джини з усіх сил намагаються уникнути такої долі й борються до останнього. Щоб ув’язнити джина й підкорити його своїй волі, його слід спершу ослабити, а це теж завдання вкрай непросте. Битися з джинами надзвичайно важко. Їхні закляття блискавичні — навіть найдосвідченіші людські чародії з роками тренувань не здатні досягти такої швидкості. Крім того, завдяки контролю над стихією повітря вони можуть спричиняти буревії, страхітливі шторми й навіть урагани. На щастя, як і всі магічні істоти, вони вразливі до срібла, а от сталь їм геть не страшна.

— Точно хочеш побачити злого відьмака? — А ти? — Підслухано на вулицях Новіґрада

На пам’ять про шляхетного лицаря Родеріка, який загинув смертю хоробрих у бою проти василіска. Сподіваймось, що та тварюка подавилася його кістками. — Напис на надгробку, кладовище у Визімі. Усупереч поширеній думці, василіски не перетворюють на камінь поглядом. Однак від цього не дуже-то й легше, адже кислота, отрута, кігті та зуби дають їм чимало інших способів убивати.

Людський розум такий же дикий і незвіданий, як і землі, що лежать за морями. У його глибинах таяться страхи, болісні спогади й травми. Вони чатують на межі нашої свідомості, мов хижі звірі, які чекають миті слабкості, щоб вирватися на волю і... розтерзати нас. — Артуріус Віґо, «Сутність заклять та ілюзій». Намальований світ, створений у свідомості Іріс фон Еверек, здебільшого був наповнений постатями зі спогадів, проте серед них оселилися й більш загрозливі, хижі створіння — втілення її страхів. Найнебезпечнішим з усіх був Етерник — уособлення її найглибшого жаху з обличчям її чоловіка. Етерник був схожий на Ольґерда не лише зовнішністю, а й манерою бою. На Ґеральта чатувало аж шестеро його втілень, і почвари кидалися в бій по черзі. Щойно відьмак перемагав першого, як його місце займав наступний, могутніший Етерник, і так тривало, доки усіх не було подолано. Та Ґеральт мав діяти вкрай обачно, адже навіть випадковий удар по тому, хто ще не вступив у бій, змушував його ожити й долучитися до попереднього. Зрештою найефективнішою стратегією бою із цими породженнями кошмарів виявилася влучно проведена контратака.

Укуси вампіра... і різкий запах алкоголю. — Ґеральт із Ривії

Хтось тут щось варить. Це ж... стегнова кістка... дитини. — Ґеральт із Ривії

Мав єм вісім корів, п’єть було дійних. А тоди з’явивсі той куроліск, курва єго мать, і від корів тілько пляцки на полі лишилисі. — Семко із Сосниці У своїх дурнуватих забобонах люди приписують куроліскові (як і василіскові) здатність убивати самим поглядом. Але це сон рябої кобили: погляд куроліска становить не більшу загрозу, ніж витрішки розлюченої гуски. От чого справді варто стерегтися, то це його гострого дзьоба й довгого хвоста, яким він може зашмагати на смерть.

Прийдуть ґулі уночі, Цап тебе — та й у корчі! Вигулькнеш ти, небораче, В ґулячому гуляші! — Дитячий віршик Ґулів і гробачів доволі тяжко описати. Частково вони нагадують людей, та в цілому є живим запереченням усього людського. Вони мають руки, як у людей, однак пересуваються на чотирьох, мов пси чи борсуки. І хоч їхні обличчя й скидаються на людські, шукати в них якогось співчуття, розсудливості чи бодай крихти свідомості — марна справа. Єдине, що ними керує, — невситимий голод до свіжої людської плоті.

Видовисько було страшне... Той добродій раптово перетворився в жахливе чудовисько, з отакенними пазурями, і роздер чоловіків на шмаття. Ще й так майстерно, немовби різник… – свідок Деттлаффових нападів Деттлафф — вищий вампір і одне з найстрахітливіших створінь у цьому світі. Деякі представники його виду безтурботно й непомітно живуть серед людей. Інколи навіть отримують визнання в місцевих громадах. Однак навіть найцивілізованіший вампір може бути вкрай небезпечним, якщо його спровокувати, а Деттлафф... Деттлаффа важко назвати цивілізованим. У двоногій подобі Деттлафф завдає несподіваних і унікальних ударів, тож варто бути напоготові й уважно за ним пильнувати. Його основне знаряддя вбивства — гострі, мов леза, пазурі, якими вампір орудує з величезною силою і точністю, однак Деттлафф не менш вправний і з людською зброєю. Як і всі вищі вампіри, Деттлафф може перетворюватися на туман і огортати ним ворогів. Коли вампір у такій формі, слід стерегтися магічних калюж і атак з повітря. Поранений Деттлафф зазвичай набуває крилатої подоби, в якій може без особливих зусиль приголомшувати ворогів могутніми крилами. Варто пам’ятати, що вищі вампіри — створіння безсмертні й у бою не переймаються за своє життя, а тому ладні йти на будь-які ризики. Вони здатні ставати невидимими й відновлювати сили під час битви. Загалом це неймовірно складні супротивники навіть для відьмаків.

Стережіться, вашмосці, бо під цим мостом угніздилися некери. Як проїдете усі вкупі, без затримок, то вам нема чого боятися. Але якщо у возі репне вісь і ви там застрягнете... Заплющуйте очі й моліться до Мелітеле. — Курт Гаммерсбах, міський вартовий у Венґерберґу Окремий некер незагрозливий. П’ять — небезпечні. А десять уже здатні пересилити навіть досвідченого вбивцю чудовиськ. Особливу загрозу становлять більші, сильніші особини, відомі як некери-воїни, а також рідкісний підвид некерів, знаний як здухачі.

Примари нерідко залишаються прив’язаними до речей, які були їм важливі за життя, або до місця своєї смерті. В обох випадках ми маємо справу з одним чинником: потужним емоційним зв’язком, що слугує джерелом їхньої сили. — Ініґо Свонн, «За межею природного світу». Під час блукань покинутим маєтком фон Евереків Ґеральт зіткнувся з примарою жінки, що тут оселилася. Неупокоєний дух мав владу над усіма речами в будинку, а особливо — над картинами, що прикрашали стіни. Він міг вільно пересуватися між полотнами, входячи в одне й виринаючи з іншого. Спершу примара намагалася відлякати Ґеральта й змусити відмовитися від пошуків, та коли зрозуміла, що це марна справа, пішла у відкритий наступ. Бій з духом був надзвичайно складний, адже той був сповнений люті й нападав із шаленою агресивністю. Щоб встигати відбивати удари, Ґеральт змушений був діяти блискавично й не мав змоги ні віддихатися, ні сам атакувати. До того ж привид був пов’язаний з усіма картинами навколо, знов і знов відновлюючи завдяки їм сили, аж поки відьмак не розірвав цей зв’язок. Здолати примару з картини можна було лиш терпляче відбиваючи всі удари й зрідка, у слушні моменти, нападаючи. Будь-яка спроба йти в лобову атаку неминуче завершувалася смертельною контратакою.

Вибравши погожу днину, Дівчина пішла в долину, Де дерева, скелі й дебр. Глип — а там могутній вепр! «Не займай мене, — благає, — Я заручена тепер!» Але вепр жалю не знає: Ухопив дівча — і зжер. — Інґвар Качур, поет, прозаїк, перекладач Вепри — вони ж дикі кабани — і справді дикі в усіх сенсах: вони неприборкані, лихі й люті. Чимало жителів віддалених кедвенських сіл і донині вірить, що улюблена їжа вепрів — це молоді дівчата, та насправді ці звірі зазвичай утамовують голод різним корінням і жолудями. Однак рослинна дієта аж ніяк не применшує загрози, яку вони несуть. Кремезні тіла й гострі зуби цих укритих щетиною звірів ніби спеціально створені для бою. Крім того, матінка природа наділила їх двома парами ікл: верхніми «трубками» й нижніми «шаблями» — і сумарний ефект цього озброєння робить їх справжнім лісовим жахіттям і загрозою для всіх, хто в ліс заходить або там живе: хоч людей, хоч гуманоїдів, хоч для кого. А ще у вепрів тверді рила, які часто називають «хрюкалами» з огляду на звуки, які вони видають: хрюкання й рохкання, що нагадує хропіння надзвичайно огрядного чоловіка. Селяни також вірять, що вепри вкрай дратівливі й коли розлютяться, то трощать паркани й вижирають картоплю, зганяючи таким чином злість. Іноді вони ведуть самітний спосіб життя, однак зазвичай їх можна побачити в невеличких стадах по 3–5 особин.

Якщо в морі почуєш прекрасний жіночий спів, негайно розвертай корабель. Затямив? Навіть якщо доведеться плисти прямо в шторм. — Арайк із Гіндарсф’яллу, порада синові перед першим плаванням Так само як мисливці, що використовують приманку на звірів, сирени й ламії заманюють до себе мореплавців своїми ж тілами: вони здатні набувати подоби чарівних людських дівиць, тільки з покритими сріблястою лускою риб’ячими хвостами замість ніг. Коли ж наївний моряк опиняється на відстані простягнутої руки від цих прекрасних створінь, їхні личка зненацька перетворюються на ікласті, рибоподібні пащеки, а чарівні хвости, що виблискували на сонці, обіцяючи незнану насолоду, ураз стають бридкими лапами з гострими, смертоносними пазурами.

Вітер стогне, вітер свище — Йде хурделиця, йде хвища! Студінь щипле, снігом сипле — Троль льодовий щораз ближче! — Народна пісня, почута в північному Кедвені Походи на засніжені гірські вершини не бувають безпечними. Завжди є ризик посковзнутися й упасти в провалля, потрапити під лавину... чи наткнутися на льодових тролів. На відміну від скельних тролів, що живуть на нижчих висотах, ці любителі вічної мерзлоти сприймають кожну людину, яка їм трапляється, як потенційний інгредієнт смаковитої страви.

Альґуль — то, по суті, такий крутий ґуль. — Ярпен Зіґрін, краснолюдський воїн Альґулі відрізняються від простих ґулів розміром, силою, забарвленням, а також, що найважливіше, розумом. Ґулі й гробачі — це примітивні створіння, нездатні спланувати навіть найпростішу засідку, тоді як альґулі та інші їхні родичі (такі як цвинтарники) здатні продумувати свої дії наперед, що робить їх значно небезпечнішими.

Кажуть, що собака — найкращий друг людини... Але в ці лихі часи навіть друзів краще стерегтися. — Альфред Панкрац, жебрак з Новіґрада Дехто стверджує, що кожен пес нагадує власного господаря. Собака, до якого господар ставиться добре, віддячує йому вірністю й довірою, тоді як той, до якого ставляться погано, платить тією ж монетою: на верески — гавкотом, на копняки — укусами. А оскільки поганих людей — хоч греблю гати, то й поганих собак не менше. А найгірші з них — здичавілі бродячі пси, що втратили будь-яку повагу до людей і приохотилися до крові й падалі.

Мелітеле, Велика Мати, визволи нас від лукавого, від нечистих дияволів і злих демонів, та передусім — від кігтів катаканів і носферату... — Уривок молитви Катакани та їхні небезпечніші родичі, носферату, — це сущі втілення людських кошмарів. Вони криються в тінях. Вони впиваються кров’ю. Вони нагадують велетенських кажанів — тільки з довгими іклами й іще довшими кігтями. А якби й цього було замало, то вони здатні ставати невидимими й вичікувати, поки передчуття їхньої неминучої атаки не стане для жертви нестерпним.

Хочеш знати, чому в мене такі великі лапи? Добре, поділюся секретом: я тягаю залізо. – Злий Сірий Вовк Арторіус Віґо створив Злого Сірого Вовка за подобою казкового персонажа, як і всіх інших жителів Країни тисячі казок. Колись він разом із дівчинкою в червоному каптурі та її бабусею грався з князівнами, але Казковія почала повільно занепадати, а разом з нею занепадав і Вовк. Ґеральт і Сіанна натрапили на Злого Сірого Вовка, коли той відходив від сильного похмілля й не надто бажав допомагати. Однак у нього був чарівний біб, украй потрібний нашим героям, тож вони змусили його зіграти свою роль у казці. Скінчилася ця казка так, як і завжди: Злий Сірий Вовк напав на Мисливця (роль якого грав Ґеральт), несамовито його кусав і дряпав, при цьому рани Вовка миттєво загоювалися. Далі сталося неминуче: Злого Сірого Вовка вбили й розпороли йому черево. Щоправда, цього разу з нього дістали не бабусю з онучкою, а чарівний біб.

Ми розкопали один завал і найшли залу. А там спало чудовисько. Ми повалили підпори, шоб упала стеля, але воно, видно, вижило... — Битомир з Велену

А тоді принцеса-кікімора прикликала всіх своїх відданих сестер, і вони не підвели! Кікімори гуртом напали на ворога, який хотів заподіяти зло їхній королеві. – «Принцеса-кікімора й гірські велети» Корнеліус Бріґс (уривок із краснолюдської казки) Невідомо, як саме кікімори між собою спілкуються. Їхні тіла вкрай токсичні, тож проводити розтини вкрай важко. Вушних раковин учені в кікімор не виявили. Один дослідник-аматор, граф ді Сальварес, у своєму трактаті «З мікроскопом серед чудовиськ» висунув теорію, що в кікімор напрочуд розвинутий нюх і вони передають інформацію через повітря, невидимими людському оку часточками. Наразі теорія ця не підтверджена, але й не спростована.

— Я щодо контракту. Є гадки, що то за чудовисько? — Нє, але певно здоровецьке. Перебило добрий десяток вовків. — Підслухано в Залип’ї

У житті не бачив такого вампіра. – Ґеральт із Ривії, відьмак Протофледери — родичі фледерів, які потрапили в наш світ зі світу вищих вампірів під час кон’юнкції сфер. Представники цього виду вирізняються чималою силою та спритністю, а також випромінюють дивне сяйво — імовірно, ця здатність якось пов’язана з їхнім іносвітним походженням. На нашій планеті протофледери ніколи близько не контактували із зовнішнім світом, весь час перебуваючи в печері Незримого, адже атмосфера всередині неї дуже подібна до атмосфери їхнього рідного світу.

Свідкам нападів жахливих почвар завжди важко цих почвар описати. Чудовиська пересуваються швидко й часто нападають уночі, а свідки під час нападу налякані й насамперед переймаються порятунком своїх життів. Тож часто відьмакам важко визначити, з яким створінням вони мають справу, доки не натраплять на слід почвари або не з’ясують хоч щось самостійно. Саме так і сталося з Боклерською Бестією. Ґеральт знав лиш, що вона була смертоносною, невловною і до біса кмітливою. Усе інше, що йому розповідали, було радше плодами уяви, породженими страхом перед небезпечним хижаком.

Якщо коротко, я в привидів не вірю. Але мої люди розповідають, що будинок уночі трясе: стіни осипаються, підлога ходором ходить.... — Курт Дисарт, граф Анхора

До краю ставка підійшла дівчина. Там, серед пахучих лілій і широкого латаття, вона побачила крихітну жабку, у якої на бородавчастій голівці красувалася золота корона. Зачарована цією дивовижною істотою, дівчина взяла її до рук і ніжно поцілувала. У ту ж мить жабка обернулася на вродливого принца. У пориві щирої вдячності він одразу ж попросив її руки. — Народна казка, автор невідомий У давніх казках завжди є зернятко істини. Не стала винятком і легенда про принца-жабу. Принаймні так вирішили мешканці Оксенфурта, коли дізналися, що у міській каналізації причаїлася потворна ропуха. Проте жінки, що вирушали на її пошуки в надії знайти кохання й краще життя, знаходили зовсім не казковий кінець. Замість милої жабки вони зустрічали кровожерливе чудовисько, яке не лише не дозволяло себе цілувати, а й жорстоко пожирало всіх, хто втрапляв у його слизувате лігво.

Ми такі прутні звемо «панцирними крабопавуками». Зовні — ну просто кремінь! А роздягнеш — там усе м’якеньке й в’яле. — Хитра Лисиця, проститутка з Марибору Єдина слабкість крабопавука — його м’яке, чутливе черевце. Деякі крабопавуки прикривають його порожнистими пнями, тоді як інші відрощують собі товстий панцир, який захищає ніжніші частини їхніх тіл.

Що допоможе захиститися від плямистого віхта? Не галасуйте й дайте йому спокій. – уривок із трактату Родеріка Ґіліґана про плямистих віхтів. Плямистий віхт — це підвид віхта, який відьмаки вщент винищили. Вони були більшими, ніж віхти звичайні, а назву отримали завдяки численним плямам і підшкірним крововиливам. Плямисті віхти здебільшого оселялися на занедбаних цвинтарях і в глушині, однак інколи на них можна було натрапити в покинутих людських оселях. Там вони займалися найулюбленішою віхтівською справою: готували варива зі своїх виділень. Якщо його не турбували, плямистий віхт нікого не чіпав. Однак, відчуваючи загрозу, віхти ставали дуже небезпечними. У холодну пору року й тоді, коли температура опускається надто низько, вони впадали в тривалий сон, що робило їх легкою здобиччю. Відьмаки знайшли дієвий спосіб долати плямистих віхтів навіть у періоди їхньої активності. Він передбачав обережне застосування знаку ірден. Принаймні так стверджується у відьмацьких джерелах.

Вилохвіст... Ото назвали. Радше, курва, мечохвіст! — Явінн Бук, ветеран Магакамських добровольчих військ Своєю назвою вилохвости завдячують двом довгим гострим наростам на хвості. Удар цією зброєю здатен розсікти дубовий щит надвоє — разом з рукою, яка його тримає. Словом, їхні вила явно не для сіна.

Труп сильно понівечений. Від носа залишилася лише кривава діра. Одне око повністю вигризене. Нижня щелепа відірвана. Сержант Довате від побаченого рясно проблювався й потребував нюхальної солі, щоб отямитися. Розслідування припинили, дійшовши висновку, що все вчинила якась надприродна істота. – уривок з рапорту туссенської княжої варти Фледери належать до сімейства нижчих вампірів. Хоч вони й слабші за інших представників свого підвиду в усіх аспектах, від фізіомагічних до фізіономічних, їх не варто недооцінювати — вони однаково вкрай небезпечні. Фледера не сплутаєш з жодною іншою істотою, адже він має доволі непересічний вигляд: широкі зубаті щелепи, пласке неприємне обличчя й бородавчасте тіло без волосяного покриву. У бою ці вампіри переважно користуються зубами й пазурями: невпинно розмахують ними наосліп, навіть коли жертва вже сконала. Навіть поодинці вони достатньо сильні, щоб самотужки здолати добре підготованого солдата. Порівняно з іншими вампірами, фледери не надто розумні: керуючись винятково бездумною люттю, вони просто нападають на всіх слабших істот і рвуть їх на шматки.

У цьому лісі ми не полюємо. Ніколи. Навіть якщо село вмирає з голоду. — Мстислав, староста села Хащівці в нижньому Едірні Лісовики живуть у густих первісних лісах. Ці створіння, надзвичайно прив’язані до своєї території, вирізняються особливою хитрістю й непомітністю. Вроджену схильність до магії вони використовують для контролю над рослинами й тваринами в межах підвладного їм терену, тож підібратися до них на відстань удару — уже справа вкрай непроста. Дуже старі лісовики, яких прозвали «стародавніми», володіють особливими навичками й удаються до складної тактики, що робить їх особливо небезпечними.

Першого стихійника вогню створив Рансант Альваро. На жаль, полум’я поглинуло його лабораторію і вщент спалило будівлю, де вона була, — а разом з нею і цілий квартал. — Тарвікс Сандоваль, «Походження магічної аркани» Вогонь — найбільш руйнівна з усіх стихій, тож немає нічого дивного, що істота, яка є її втіленням, аж настільки смертоносна. Стихійників вогню створюють за допомогою складних магічних ритуалів з єдиною метою: руйнувати. І цю мету вони втілюють з нищівною рішучістю.

Відцурайтеся гріха! Зречіться негідних вчинків! А якщо відчуваєте, що зло от-от переважить у вашій душі, згадайте, яка доля спіткала жителів Підгороднього! Згадайте, як вони згинули від навали баргестів і покайтеся! — «Проповіді на свята й похорони» від превелебного Йомена Третоґорського Забобонні простаки стверджують, що особливо паскудні вчинки гнівлять богів, і ті насилають на грішників баргестів — примарних псів, які вночі чигають при дорогах. Навіть якби то була правда, баргестів слід боятись і грішникам, і святенникам, бо ці люті пси не перебірливі. Відьмаки рідко бувають побожними, але у баргестів вірять. Вірять вони й у те, що з’являються ці примари внаслідок трагічних подій, що сталися в минулому. Однак пов’язують появу баргестів з прокляттями й високою концентрацією злоби.

Забігаю досередини, зачиняю двері на засув і чую, як хтось шепоче моє ім’я. Мікк’я-яль, Мікк’я-яль! Мікк’яль, доглядач ельдберзького маяка

Та ясно, що смердить. А ти думав, що їх звуть зогнильцями, бо від них пахне трояндами? — Весемір, відьмак зі школи Вовка Зогнильці нагадують ходячі трупи людей без шкіри, які вже почали розкладатися. Їхню присутність видає нестерпний гнилий сморід, від якого вони й отримали свою назву. Пожирачі — особливо небезпечний підвид зогнильців, який вирізняється невситимим апетитом до людської плоті.

Посилка? Ваш брат забрав. Чесне слово, ви як дві краплі води... Агов! Куди це ви?! — Ганна Клюґер, поштарка Доплери, також знані як векслінги й змінники, — це створіння, що вміють набувати подоби якого завгодно гуманоїда й тварини. Ця трансформація — не примітивна ілюзія, яку можна розвіяти простим закляттям, а цілком справжня й повноцінна метаморфоза. А це означає, що присутність доплера не можуть видати ані амулети, ані відьмацькі медальйони, адже змінники випромінюють ту ж саму ауру, що й істота, на яку вони перетворюються. У поєднанні з неймовірним інтелектом і кмітливістю це зробило б доплерів досконалими вбивцями або ж злодіями, якби вони від природи не були добродушні й боязливі, і за всяку ціну не намагались уникати кровопролиття.

Б-бачила тінь... Великі крила, ніби хмара в небі. А... а потім почула його крик. — Брітт зі Сворлаґа

Кажуть, що в найтемніших закамарках печер чаяться найжахливіші чудовиська континенту, яких дарма й пробувати здолати чи прогнати. У таких випадках єдине можливе рішення — запечатати вхід до печери й молитися, щоб ті страхіття не вирвалися назовні. Утім, один служитель Вічного Вогню дізнався, що самих по собі молитов недостатньо. У зяйливій пащі печери в Чортовому Долу з’явився дух, сама присутність якого начебто спричиняла моровицю. Зіткнувшись із настільки значною загрозою, служитель став шукати способу її позбутися — і звернувся по допомогу до відьмака.

Примари нерідко залишаються прив’язаними до речей, які були їм важливі за життя, або до місця своєї смерті. В обох випадках ми маємо справу з одним чинником: потужним емоційним зв’язком, що слугує джерелом їхньої сили. — Ініґо Свонн, «За межею природного світу». Під час блукань покинутим маєтком фон Евереків Ґеральт зіткнувся з примарою жінки, що тут оселилася. Неупокоєний дух мав владу над усіма речами в будинку, а особливо — над картинами, що прикрашали стіни. Він міг вільно пересуватися між полотнами, входячи в одне й виринаючи з іншого. Спершу примара намагалася відлякати Ґеральта й змусити відмовитися від пошуків, та коли зрозуміла, що це марна справа, пішла у відкритий наступ. Бій з духом був надзвичайно складний, адже той був сповнений люті й нападав із шаленою агресивністю. Щоб встигати відбивати удари, Ґеральт змушений був діяти блискавично й не мав змоги ні віддихатися, ні сам атакувати. До того ж привид був пов’язаний з усіма картинами навколо, знов і знов відновлюючи завдяки їм сили, аж поки відьмак не розірвав цей зв’язок. Здолати примару з картини можна було лиш терпляче відбиваючи всі удари й зрідка, у слушні моменти, нападаючи. Будь-яка спроба йти в лобову атаку неминуче завершувалася смертельною контратакою.

Гладіаторські бої на величезних аренах — одна з найпопулярніших розваг у Нільфґаарді. Зазвичай на них б’ються спеціально підготовані раби, але інколи власники арен випускають на бій проти людей чудовиськ. Шарлея, з яким Ґеральту довелося битися на ристалищі, імператорові подарувала його близька родичка, княгиня Анна-Генрієтта. Звіра спіймали ще молодим, а до участі в розважальному бою його готували нільфґаардські дресувальники. Однак це не значить, що його приручили — його дикість і вроджена жорстокість нікуди не поділися. Усі представники цього виду глухі, і цей шарлей теж не був винятком, проте з ювелірною точністю міг визначати місцеположення супротивника завдяки ехолокації. Він мав товстий панцир, а його шкірі були майже не страшні порізи. Також це створіння могло згортатися в клубок і котитися на противників. Однак шарлей мав відносно вразливу ділянку на животі, яка відкривалася в разі невдалої атаки. Хоч їхній бій видався довгим і важким, Ґеральт усе ж здолав шарлея. А коли княгиня, присутня на трибуні, закликала його прикінчити чудовисько, він виконав її волю.

Сильвани жорстокі, жадібні й підступні. Та мені вони все одно приємніші, ніж dh’oine. — Євінн, легендарний командир скоя’телів Сильвани та споріднені з ними бубаки — надзвичайно рідкісні лісові створіння, у зовнішності яких поєднуються риси цапа й огрядної людини. Вони радше нешкідливі — їхні контакти з людьми зазвичай обмежуються дрібними (хоча й дошкульними) витівками та під’їданням збіжжя й городини на полях.

Кров на стелі, кишки на стінах... Схоже, тут побував ґаркайн. – Ян з Лан-Ексетера, слідчий і капітан міської варти. Ґаркайни, як і фледери — це надзвичайно небезпечні вампіри, сильніші навіть за бісів. Зустріч із ними майже завжди завершується летально, тому очевидців їхніх нападів напрочуд мало. З рапортів міських вартових Лан-Ексетера за 1104 рік, у яких описується напад трьох ґаркайнів на місто (згодом їх убив відьмак, такий собі Олів’є з Ґулети) відомо, що ці жахливі чудовиська не вдовольняються самим лише питтям крові своїх жертв. Оглянувши залите кров’ю місце злочину й розкидані там нутрощі, слідчі дійшли висновку, що ґаркайни з величезним задоволенням розривають жертв на шмаття й порпаються в їхніх кривавих кишках.

Перед смертю владнай усі свої справи. Попрощайся з рідними. Напиши заповіт. Попроси пробачення в тих, кого скривдив. Інакше по-справжньому цей світ не полишиш. — Пауль Вікар, знахар. Порада присмертному Духовенство та вчені споконвіку сперечаються, чи справді людські душі після смерті вирушають в інший світ, де їх чекає або вічна радість, або вічні страждання. Проте обидві групи погоджуються стосовно того, що стається з душами, які з тієї чи іншої причини лишаються в нашому світі після того, як їхні тіла роблять останній подих: вони стають примарами. Почувши їхні скорботні завивання, можна зробити резонний висновок, що такій долі не позаздриш.

То, виходить, примара — то наша Зуля? — Болько, староста Підгайного

— Глянь! Тут піксі! — Треба звідси забиратися. Бігом. — Та перестань, що нам зроблять маленькі гарненькі піксі? – останні слова двох невідомих злочинців, що вломилися до Країни тисячі казок. Піксі можуть видаватися ніжними й беззахисними створіннями, однак у їхньому випадку якраз варто згадати приказку про те, що зовнішність буває оманлива. Піксі з Країни тисячі казок були створені, щоб захищати той чарівний край від непроханих гостей і опікати княжих дочок: Сільвію-Анну і Анну-Генрієтту. Тому коли на шляху піксі траплявся хтось інший, це для нього закінчувалося погано. Адже піксі — це агресивні, войовничі істоти, створені вбивати, захищати й битися до останньої краплі крові.

Якщо ніч застане тебе на мочарах, не ворушися й чекай світанку, хоч би й довелося стояти по пояс у воді, а в штани лізтимуть п’явки. І найголовніше, якщо побачиш світло в імлі — за жодних обставин до нього не наближайся. — Йоганнес Струдд, провідник Туман — ворог мандрівника. У лісі він може завести людину на манівці, на морі — скерувати судно на скелі. Однак ці небезпеки — суща дрібниця в порівнянні з чудовиськами, які в ньому, бува, чигають. Ці чудовиська, яких звуть імляками, мають могутні руки й кігті, мов зерриканські кинджали, проте по-справжньому небезпечними їх робить їхнє вміння задурманювати, спантеличувати й дезорієнтувати. У багатьох випадках їм узагалі не доводиться нападати на свою жертву: вони її просто зводять з розуму або заводять на грузькі болота, а тоді тільки чекають, коли їхня здобич утопиться в каламутних водах.

Ми казали вилупкові, що в лісі щось засіло, але він нам не повірив... — Луї Обранек, дроворуб

Від опівнічниці віє таким безмежним смутком, таким безпорадним гнівом… Я теж їх боюся, як і всі. Та передусім мені їх дуже шкода. — Еллін Альтспарр, трубадурка Порівняно з іншими створіннями ночі — катаканами, носферату, вовкулаками тощо — опівнічниці (та їхні рідкісніші родички, темрявиці) можуть здатися не такими вже й загрозливими. Зрештою, як хтось міг би подумати, яка ж може бути загроза від блідої, зморщеної жінки в порваній сукні? Відповідь: ще й яка. Краще не намагайтеся переконатися в цьому особисто й за жодних обставин не переходьте поля й луки вночі.

Ми образили Духа лісу, Свене. Він жадає помсти. Карає, бо ми збочили зі старого шляху. — Гаральд із Ферлунда

У надрах землі проживають надзвичайно могутні й страхітливі звірі. І якби одного дня вони вирішили видертися на поверхню, усім нам був би гаплик у перший же день. – Рамус Венденрац, магакамський штейгер. Більшу частину життя шарлеї проводять глибоко під землею, ніяк не контактуючи із горішнім світом. Однак інколи вони вилазять з-під землі й пожирають людей, яких їм вдається спіймати. Також деякі шарлеї риють ходи близько від поверхні, через що обвалюються будинки й стаються землетруси. Шарлеї сліпі, тож орієнтуються в просторі завдяки тому, що вони чуйні до вібрацій і шумів. Тому найкраща тактика в бою з ними — кинути щось важке або гучне в найближчий валун або стіну. Далі треба мовчки молитися, щоб звір покотився на звук, врізався в перешкоду — це його приголомшить.

Деякі люди мають поважні причини боятися власної тіні. — Сварґмітт, друїд з Ан-Скелліґу Жертвами чудовиськ зазвичай стають безневинні: спізнені торговці, легковажні дітлахи й мандрівники, яких нездорова цікавість завела в темну лісову гущавину. Та боятися хима всім їм не варто. Ці примари чіпляються лишень до винятково нікчемних індивідів, які вчинили невимовний злочин. Для всіх інших вони залишаються абсолютно непомітними. Коли ж вони таки показуються тому, кого мучать, то мають вигляд високої, зітканої з тіні людиноподібної постаті з довгими, гострими кігтями.

Один мій друг любив казати, що з усіма цими грифонами й василісками навкруги вовків боятися зайве... А тоді ті кляті звірюки зжерли половину його стада. — Інґвар, пастух Давним-давно вовки були повновладними господарями лісу. Батьки лякали ними дітей, та й дорослі тремтіли від самого їхнього виття. Післякон’юнкційні чудовиська не лише загнали вовків у найдикіші гущавини, а й зайняли їхнє місце в людських кошмарах. Та це не означає, що стародавні хижаки більше не становлять загрози. У вовках немає і дещиці магії, вони не дихають вогнем, не плюються кислотою, проте це зовсім не заважає їм убивати необережних подорожніх і мисливців. Особливо небезпечні варґи — лихий і несамовитий підвид вовків, — а також білі вовки, яких нині можна зустріти лише на диких височинах архіпелагу Скелліґе.

Обережно, пане, у мочарах шось завелося. Хто в туман зайде — домів уже не вернеться! — Леслав, копач торфу

Казати, що потерчата бридкі — це як стверджувати, що гівно не надто смачне: воно-то ніби й так, але всієї правди не передає. — Ламберт, відьмак зі школи Вовка Потерчата — імовірно, найвідразливіші істоти, яких відьмак матиме неприємність зустріти за все своє життя. Постають вони з мертвонароджених, небажаних дітей, яких ніхто не потрудився належно поховати. Ці створіння мають вигляд напіврозкладених людських ембріонів, недосформована плоть яких аж корчиться від ненависті, страху й злоби. Ці гидкі істоти харчуються кров’ю вагітних жінок, а їхній голод настільки сильний, що жертви зазвичай не виживають.

Аби пробитися крізь цю стіну, нам треба двадцять підривників, сім мулів і три пуди салітри. Або ж один ґолем. — Вільмір Брасс, штейгер з гори Карбон Ґолеми — бездумна маса, оживлена закляттям. Вони сліпо виконують будь-які накази свого творця. Їхня безмежна сила, здатність витримувати біль, нескінченне терпіння й той простий факт, що їм не треба ані дещиці їжі, ані пиття, робить їх найкращими слугами й вартовими, про яких тільки можна мріяти. Якщо ґолема спровокувати, він невтомно битиметься й не спиниться, допоки або не знищить своїх супротивників, або сам не розсиплеться на порох.

Я за життя якого тільки бридоття не бачив: мурени, міноги, плавунці... Але такого — ніколи! — Б’єрґ, корабельник з Кер-Трольде

Киця-мура, де була? Була в Цінтрі — мед пила. Ах ти ж мура-ненажера. Це не киця, це — пантера! — традиційна народна пісенька. Пантери — небезпечні хижаки, що водяться в лісах і на рідколіссі. Вони швидкі, спритні і, як і всі коти, до біса хитрі. Там, куди ще практично не добрався міський лад життя, люди й досі вірять, що пантери — це блудні душі людей, що вмерли уві сні. За повір’ям, тіло такого мерця треба віднести в найближчий ліс і кинути там без поховання. Тоді дух-пантера покійного зможе поглинути своє тіло й відлетіти на той світ. Це переконання потрібно за всяку ціну викорінити, адже воно стає причиною епідемій холери й інших заразних хвороб, джерелом яких стають гнилі трупи. До того ж це повна нісенітниця: пантери не трупоїди й не їстимуть ніякого падла. Вони надають перевагу жвавішій і живішій здобичі, як-от оленям чи навіть людям, якщо ті не хворі й не сильно смердять.

У хвості примарної кавалькади Дикого гону плентаються його гончаки — люті звірі, що тягнуться за ним, мов пиловий шлейф за кометою. Існує легенда, що вони іноді відстають від решти, губляться й тоді спускаються з нічного неба на землю, несучи із собою холод і смерть. — Ессі «Оченько» Давен, трубадурка Гончаки Дикого гону створені зі зв’язаних магією крижаних кристалів (принаймні так вважають деякі експерти) і всюди супроводжують своїх примарних володарів. Вони поводяться, як хижі, дикі собаки, тому здатні лише бездумно нападати на все, що трапляється на їхньому шляху.

Може здаватися, що ґаркайни таять до людей невимовну ненависть. Та зрештою, знаючи людську природу, важко їм дорікати. – Аґнес з Мірквіду, друїдка-фламініка й науковиця

У брудній порваній сукні, шкіра шматками звисає з кісток. І вона виє... наче в муках. — Одолан з Білого Саду

Е-е, а нащо мені цегла? Для нашого клімату й солома згодиться. — порося Троє поросят — наочний приклад дуже прикрого явища. Якщо кинути напризволяще добру, милу й наївну істоту, довго вона такою не залишиться. Троє поросят із Країни тисячі казок на довгі роки лишилися без нагляду Арторіуса Віґо. За той час вони цілковито здичавіли й перетворилися на трьох вепрів, які нападали на всіх, хто насмілювався наблизитися до їхньої зруйнованої домівки.

Якщо мандруєш через ліс, уникай ділянок, де одночасно чути спів різних пташок. Бо це значить, що ти заходиш на територію брукси й можеш починати прощатися з життям. – анонімна порада. На щастя для нас, брукси — рідкісні створіння. Більшість з них живе далеко від густонаселених міст, адже турбується про власну безпеку. Лігва вони облаштовують у місцях, де їх важко заскочити зненацька. А ті особини, що вирішили оселитися поряд з людьми, уникають натовпів і покидають свої сховки лише вночі. Брукс буває важко відрізнити від звичайних подорожніх, що поспіхом прямують на нічліг, однак певні дрібниці їх таки видають: зв’язок із птахами, пронизливі голоси й приголомшлива швидкість рухів. Брукси значно спритніші й сильніші за людей, але їхній найбільший козир — здатність ставати невидимими.

Він має луску, крила, пазурі... Дракон — то дракон! Нічого тут більше казати! Просто прикінчи його! — Ваґн, старійшина села Фиресдаль

Жила собі колись зла відьма. Щодня після вечері вона випивала склянку свіжовичавленого трупного соку... – Карл Крімм, автор дитячих казок Злих відьом часто вважають витворами багатої уяви казкарів і вигадників міфів, карикатурними персонажами, якими лише залякують дітей. Але були люди, які заявляли, що дійсно натрапляли на цих неправдоподібних істот. І всі вони одностайно стверджували, що відьми не просто їдять людей, а досконало опанували мистецтво приготування страв з людської плоті. Подейкують, що найкраще їм смакує підсмажена на маслі дитяча печінка з шафрановим соусом, замариновані в бальзамічному оцті пальці, запечені до золотої скоринки, і, звісно ж, свіжовижатий трупний сік. Варто зауважити, що всі ці очевидці, які нібито бачили відьму на власні очі, були пацієнтами Елландерського будинку душевнохворих, тож правдивість їхніх слів викликає цілком обґрунтовані сумніви.

Як пережити зіткнення зі стихійником землі? Просто. Тікайте. Щодуху. — Ніно Мурк, мисливець за головами Стихійники землі утворені зі зліплених докупи та магічно оживлених багна, глини, піску та скельного пилу. На перший погляд вони здаються повільними й неповороткими, та насправді ці істоти надзвичайно небезпечні, і їх краще обходити десятою дорогою.

Мене мають, м’яко кажучи, за чудовисько. За кровожерливу почвару. — Емієль Реґіс, вищий вампір Тільки взаємна жага крові пов’язує вищих вампірів з їхніми віддаленими й значно більш примітивними родичами, як-от екіми, альпи, катакани тощо. Насправді вищі вампіри на людей схожі значно більше, ніж на тих кажаноподібних кровопивць. І нагадують вони нас не тільки виглядом, а й розумом і поведінкою. Це означає, що вони не ховаються в тінях і живуть зовсім не в лісовій глушині. Навпаки, вони особливо вподобали собі міста, де ведуть позірно цілком звичайні життя. Навіть відьмаки далеко не відразу розпізнають у них вищих вампірів, адже відьмацькі медальйони не дрижать у їхній присутності. Однак усі ці речі не повинні відвертати нашу увагу від однієї ключової несхожості: на відміну від людей, вищі вампіри безсмертні. Тих, кому доводилося з ними битися й при цьому вдавалося вижити, можна полічити на пальцях однієї руки.

Більшість чудовиськ не зносить скарбів до своїх лігвищ. А от гарпії... вони таки люблять усякі блискітки. — Лето, відьмак зі школи Змії Важко сказати, що в гарпіях та їхніх родичках шишигах відразливіше: гидотний вигляд, нестерпний сморід гнилі й пташиного посліду, яким від них несе за версту, чи вереск, від якого аж кров у жилах стигне. Досить сказати, що навіть щури, яким цілком добре живеться серед нечистот міської каналізації та сміттєзвалищ, оминають їхні гнізда десятою дорогою.

Я думав, то купа зогнилого м’яса. Дивлюсь, а воно ворушиться! – Тібо з Боклера Паршивці — це двоюрідні брати зогнильців, але кремезніші. Тіла цих огидних, дещо подібних до людей створінь покриті гнилою шкірою. Там, де її шматки відпадають, видно ще гниліші м’язи, які кріпляться до міцного й гнучкого скелета. Паршивці харчуються лише старими гнилими трупами, тож полюбляють нишпорити в закинутих катівнях, на занедбаних цвинтарях і старих бойовищах. Вони дуже агресивні й попри те, що харчуються лише трупами, на живих зазвичай теж кидаються. Тому тим, хто мандрує поряд із такими місцями, варто бути вкрай обачними.

З неба, крім снігу й дощу, падає ще чимало всього. Жаби, наприклад... Або Хмарний велет. – Сібальд «Ікло» Фаальде, вівчар з Лисячих Ям Найімовірніше, Хмарний велет — вироджена ілюзорна істота. Він живе в небесному замку в Країні тисячі казок. Туди роками ніхто не навідувався, і той світ почав загнивати, занепадати й вироджуватися. Найімовірніше, хмарний велет мав бути доброзичливим здоровилом, що ніколи не втомлюється носити князівен на своїх плечах. Однак він занепав і занадто сильно виріс, перетворившись на небезпечне чудовисько. Коли Джек викрав у нього гуску, що несла золоті яйця, Хмарний велет вирішив, що відтоді без попередження скидатиме геть усіх, хто посміє видертися до нього на хмару.

Людина сказати загадка. Але проста. Бо як ні — то бум по лобі. — Скельний троль з печери на острові Ундвік Якщо під час походу в гори вам зустрінеться ходячий камінь, не думайте, що вам ввижається. Відразу хапайтеся за меч, адже до вас наближається скельний троль. Звісно, що не кожна зустріч із цими створіннями закінчується сутичкою. Хай тролі й не дуже розумні, та все-таки здатні до розсудливого мислення, проте краще готуватися до найгіршого. Інакше ваша прогулянка може завершитися не на вершині гори, а в їхній юшці.

Зробимо так: беремо велику палю, тешемо з неї кіл, устромлюємо циклопові в око, а тоді закутуємося в овечі шкури й вибираємося з печери, удавши із себе овець. Що тут може піти не так? — Одесс Така, мандрівник. Трагічно загинув на острові Спікерооґ Циклопа легко впізнати по єдиному оці рівно посередині лоба. Якщо з якоїсь причини ока не видно, то інші характерні риси — це величезний розмір, неймовірна сила й кипуча ненависть до всіх людей.

Найнебезпечніший — королівський виверн. Або, як його називають у деяких колах, куревський. — Альбіна Тоттенкампф, викладачка природничих наук в Аретузі Вивернів часто плутають з драконами. Звісно, вони значно менші за своїх славетних родичів і не дихають вогнем, однак теж украй небезпечні. Люди найбільше бояться так званих королівських вивернів, які винятково дратівливі й смертельно небезпечні.

Серед дивовижної флори й фауни князівства Туссен трапляються й вкрай неприємні створіння, як-от сколопендроморфи. Ці чудовиська не лише мерзенні з виду, але й здатні завдати приголомшливої шкоди. Однозначно не рекомендую. – «Вояж до Туссену», один з багатьох путівників, написаних Петеріном Сафлсом Сколопендроморфи — це величезні комахоподібні чудовиська, яких можна знайти в усіх куточках світу, але найбільше їх розвелося на землях (або, якщо точніше, під землями) Туссену. Там вони ведуть тісне співжиття із шарлеями, можна навіть сказати, що живуть з ними в симбіозі: сколопендроморфи харчуються дрібними створіннями, які їдять лайно шарлеїв. Міцний хітиновий панцир вкриває майже все тіло сколопендроморфа, а з-під нього ростуть ряди гачкуватих кінцівок. Сколопендроморфи здатні зариватися в землю з блискавичною швидкістю й виринати на поверхню вже в іншому місці. Обравши ціль, вони невпинно кружляють навколо неї, намагаючись підібратися достатньо близько, щоб завдати удару. Атакують вони переважно могутніми мандибулами, а також мають залози, що дають їм змогу плюватися кислотою.

Пацієнти марили про вкриту струпами й чиряками жінку, навколо якої метушились оскаженілі щури. Заспокоїлися, коли їм подали екстракт із блекоти й маку. — Записи Йоахима фон Ґраца, лікарня Вільмеріуса в Новіґраді Коли в краю бушує моровиця, там іноді з’являється дух: привид схожий на хвору жінку, у якої розкладається й відстає від кісток плоть, а вслід за нею мчить ціла зграя щурів. Ніхто не знає, чи такі духи приносять моровицю із собою, чи вона їх лише притягує, мов світло — метеликів. Хай там як, вони явно люблять завдавати людям болю й страждань і черпають насолоду з їхніх криків і стогонів.

— Здоровецька скотина. А зуби мала — ух! Ми ледво втекли. — Цікаво, чи вбила тих купців... Так тим скурвисинам і тра. — Підслухано у Велені

З’їв лише нутрощі. Перебірливий. — Ґеральт із Ривії

Ти колись чув, щоб чудовисько ставило воза посеред дороги й чекало в засідці? Вони ж для цього занадто тупі! — Еґілл, воїн із Гіндарсф’яллу

Що ж, ніякий лицар на білому коні по цій косі все одно не видереться. А так хоч якась користь з неї буде. – останні слова Довговолоски. Усі й так знають, що історії кохання інколи завершуються трагічно. Але мало кому спаде на думку, що сумна доля може спіткати навіть казкових принцес, яким начебто судилося знов і знов переживати один і той самий щасливий кінець. І Довговолосці не поталанило стати якраз однією з таких героїнь з трагічною долею. Коли князівни виросли й Країна тисячі казок здичавіла, Довговолоска, чий принц так і не з’явився, від самотності повісилася на своїй косі. Відтоді у вежі, де вона чекала свого нареченого, оселився її привид.

Ой, та тут нема чого боятися. Екіми — то ж просто кажани-переростки, не більше. — Останні слова невідомого міського вартового Так само як інші вампіри, екіми — це не невмерлі люди, як то про них розказують у сільських побрехеньках. Це післякон’юнкційні чудовиська, на яких не справляють враження ані часник, ані свячена вода, ані релігійні символи. Усупереч тому, як їх змальовують у піснях і легендах, екіми аж ніяк не мають вигляду привабливих, блідих аристократів із чарівним східним акцентом, проте, як і катакани та носферату, і справді дуже скидаються на кажанів-переростків. А ще вони не висмоктують кров із ший незайманих дівиць делікатним, схожим на поцілунок укусом — натомість вони розривають їх на шматки за допомогою довжелезних гострющих пазурів і хлебчуть пролиту кров із землі.

Брукса, яку Ґеральт застав у «Корво-Б’янко» й убив під час самозахисту, вирізнялася серед інших представників свого виду. По-перше, вона була значно розумніша: могла без надзусиль вимовляти слова людською мовою. По-друге, була якось пов’язана з Бестією — загадковим убивцею, що кошмарив Боклер. Здолати її Ґеральту було непросто, адже вона, як і всі інші брукси, мала надлюдську силу й швидкість, могла ставати невидимою та бити противника звуковою хвилею. Брукса п’є кров своїх жертв, як і всі вампіри. Тому звичні засоби боротьби з ними: еліксир «Чорна кров», бомба «Місячний пил» і, звісно ж, надійний відьмачий срібний меч — виявилися дієвими й проти неї.

Він мене тільки подряпав. Нічого мені не буде. — Останні слова невідомого мисливця Попри те що всі крабопавуки отрутні, конкретно цей підвид виробляє особливо сильні токсини. Кількох крапель вистачить, щоб убити дорослу людину — звісно, якщо вона не відьмак, чиї мутації здатні нейтралізувати невелику кількість цієї отрути. А от у великій кількості така отрута вбиває все — мутації в цьому випадку тільки відтерміновують неминучу болісну смерть.

Усупереч поширеній думці, селяни роблять перерву ополудні не тому, що хочуть сховатися від палючого сонця, а щоб уникнути полудниць. — Влад Реймонд, «Селяни та їхні звичаї» В особливо спекотні літні дні, коли сонце в зеніті, іноді на полях з’являються примари, що нагадують висушених сонцем жінок у довгих білих шатах. Це полудниці — духи молодих жінок і дівчат, які загинули жорстокою смертю перед самісіньким весіллям. Ошалілі від болю й люті, вони кружляють полями в пошуках своїх зрадливих наречених або їхніх коханок, однак убивають усіх, хто не встигне від них утекти. Нерідко їх тримає в цьому світі якийсь предмет, що має для них величезну емоційну значущість. Тому якщо хтось знаходить у полі перстень чи порвану фату, підбирати таку річ не можна — треба щодуху забиратися з того місця.

Після довгих років самітного навчання маги зазвичай стають дещо дивакуваті. З часом простолюд дратує їх дедалі більше: вони тупі, ненадійні, неслухняні й вперто не розуміють труднощів чаклунського буття. Вони покладаються на емоції, коли варто проявити дисципліну й самовладання. Тому й не дивно, що маги здавна вважають найкращими супутниками власно створені штучні конструкти, які виконують їхні накази й задовольняють потреби. І професор Моро теж не був винятком. Його ґолем був покірним слугою і чудовим супутником у миті печалі й радості. Також ґолем Моро був чудовим захисником: великим, непохитним і надзвичайно сильним. Він виявився міцним горішком навіть для відьмака.

Що, злякався простих ендріаґ? Чекай, ти ще їхніх воїнів не бачив. — Клаус Альтман, лісник Навали простих ендріаґ-робітників зазвичай достатньо, щоб прогнати чи вбити більшість нападників. Та коли доходить до сутички з грізнішими супротивниками, колонії ендріаґ випускають своїх більших, сильніших особин — так званих воїнів. Ця каста живе лиш для того, щоб убивати, і їй випадає для цього чимало нагод, коли доводиться захищати територію своєї колонії чи завойовувати нову.

Мені здається, чи той ґарґуйль водить за нами очима? — Лара Естеванн, грабіжниця з Лок-Муїнна Ґарґуйлі — це кам’яні статуї, оживлені магією, щоб стерегти від непроханих гостей лабораторії та криївки чарівників. Уже сам їхній вигляд відлякав не одного грабіжника. Ті ж, хто не лякався цих рогатих і крилатих страховищ, зазвичай невдовзі вмирали, пошматовані гострими кам’яними кігтями.

Я не схильна брехати. Як і вбивати без причини. — Сальма, сукуб

На небі й на землі є більше тайн, ніж мудрецям могло б приснитись. — Бартоломео Дарес, після спроби зв’язатися з істотами з іншого виміру, що привела його до божевільні. Доглядач служив із бездушною відданістю ґолема й у бою був такий же нестримний, як і у своїй праці. Здавалося, що він не відчував болю, а кожен удар лише підвищував його сили, як і удари, яких він завдавав Ґеральту своєю лопатою. Ба більше, з могил, які Доглядач накопав, він міг викликати могутніх духів і поглинати їх, зцілюючи себе. Ґеральту довелося старатися з останніх сил, щоб ухилятися від його нищівної лопати. А сам відьмак міг завдавати ударів лише в ту мить, коли Доглядач встромлював свою зброю в землю, щоб зачерпнути потойбічної сили й приголомшити противника страхом.

Вибравши погожу днину, Дівчина пішла в долину, Де дерева, скелі й дебр. Глип — а там могутній вепр! «Не займай мене, — благає, — Я заручена тепер!» Але вепр жалю не знає: Ухопив дівча — і зжер. — Інґвар Качур, поет, прозаїк, перекладач Вепри — вони ж дикі кабани — і справді дикі в усіх сенсах: вони неприборкані, лихі й люті. Чимало жителів віддалених кедвенських сіл і донині вірить, що улюблена їжа вепрів — це молоді дівчата, та насправді ці звірі зазвичай утамовують голод різним корінням і жолудями. Однак рослинна дієта аж ніяк не применшує загрози, яку вони несуть. Кремезні тіла й гострі зуби цих укритих щетиною звірів ніби спеціально створені для бою. Крім того, матінка природа наділила їх двома парами ікл: верхніми «трубками» й нижніми «шаблями» — і сумарний ефект цього озброєння робить їх справжнім лісовим жахіттям і загрозою для всіх, хто в ліс заходить або там живе: хоч людей, хоч гуманоїдів, хоч для кого. А ще у вепрів тверді рила, які часто називають «хрюкалами» з огляду на звуки, які вони видають: хрюкання й рохкання, що нагадує хропіння надзвичайно огрядного чоловіка. Селяни також вірять, що вепри вкрай дратівливі й коли розлютяться, то трощать паркани й вижирають картоплю, зганяючи таким чином злість. Іноді вони ведуть самітний спосіб життя, однак зазвичай їх можна побачити в невеличких стадах по 3–5 особин.

От чого люди й справді могли б повчитися в гномів, то це кремації небіжчиків. Закопувати тіла в полі — це все одно, що виходити чудовиськам назустріч із хлібом і сіллю. У кращому разі їх винюхають якісь ґулі — нажеруться й підуть собі. Та якщо на місці поховання заведеться цвинтарна баба, лиха не обберешся. — Жак де Віллепін, Оксенфуртська академія Рідко яке чудовисько має настільки доречну назву. Як можна здогадатися, ці істоти скидаються на старих, скарлючених жінок і зазвичай тиняються по цвинтарях і бойовищах. Цвинтарні баби харчуються людськими останками, а особливо полюбляють підгнилий кістковий мозок, який вихлебтують з кісток довгими, чіпкими язиками. Поївши всі трупи в околиці, цвинтарна баба починає вбивати людей і закопувати їх на цвинтарі, а далі чекає, коли їхні тіла почнуть розкладатися.

Ще не так давно в околицях сіл було повно приязних до людей створінь і духів-опікунів. Нині ж уже майже неможливо натрапити на гука, болібошку чи мамуна. А першими завжди зникають божатка — така вже ціна поступу цивілізації. — З передмови до «Утраченого світу» Професора Дорреґарая Божата (іноді їх плутають з болібошками) — це лісові створіння, що проживають у норах і встелених мохом трухлявих пнях на околицях людських поселень. Вони нагадують дітей — як виглядом, так і поведінкою — і так само як і діти, обожнюють пустощі. Божата відчувають глибоку прив’язаність до свого місця проживання й роблять добрі вчинки та опікуються тими, хто живе на їхній території. Вони дбають як про людей, так і про тварин, але як створіння від природи сором’язливі, воліють робити це непомітно. Божат приваблюють радощі й невинність, тому вони люблять товариство дітей і загалом оприявнюються тільки перед молоддю. Ці працьовиті й розумні створіння охоче роблять дрібні послуги тим, хто живе під їхньою опікою, а натомість просять тільки пошани до себе й оплати у формі їжі та вживаних знарядь. Їх легко образити грубощами, невдячністю чи просто поганою поведінкою. А ще божата високо цінують тишу й спокій. Коли село, за яким доглядає божатко, стає занадто людним, або ж його мешканці забувають старі звичаї, воно назавжди покидає свою нору й вирушає в незвідані далі.

Є легенда, що Ґоліят колись був лицарем і порушив свою присягу, за що Володарка Озера його покарала. Вона перетворила його на велета, а він утік у гори й спускався до людей, лише коли його мучив голод. Хтозна, скільки правди в цій легенді, але той факт, що цей небезпечний велет жер і пастухів, і овець, і що всі його так боялися, що виховательки навіть лякали ним дітей, коли ті відмовлялися їсти овочі, залишається беззаперечним. Хоч його завжди вважали дикою, нерозумною істотою, Ґоліят умів використовувати примітивні інструменти, а будь-яка річ у його дужих руках перетворювалася на смертельну зброю. У бою з Ґеральтом Ґоліят вправно орудував жорном, раз у раз завдаючи нищівних ударів. На щастя, Ґеральт уже мав досвід убивства велетів, тож швидко впорався з Ґоліятом з допомогою трьох лицарів: Мільтона де Пейрак-Пейрана, Палмеріна де Лонфаля й Ґійома де Лонфаля.

З жалем повідомляю, що під час полювання син вашої світлості наткнувся на біса. Він загинув від лап чудовиська на місці, а разом з ним — і його зброєносець, провідник, загоничі, свита із селян і всі гончаки. — Кавін Єлл, управитель маєтку Віллепінів під Визімою Біси — це ходячі гори м’язів з рогатими головами й зубастими пащеками. Як і букачі (їхні рідкісніші родичі), вони живуть у гущавинах лісів, на мочарах і багновищах. За змоги вони намагаються уникати людей, але коли такої змоги немає, то їх убивають, і то завиграшки.

Тонкий стрижень, рідкуватий пух... Архігрифон. — Ґеральт із Ривії

Ульфгедин? Це що, якась риба? — Професор Артібус Йоаннес Рак, географ; зник після дослідницької експедиції на Скелліґе Ульфгедини — це різновид вовкулак, який водиться здебільшого на Скелліґе. Суворі й вимогливі навколишні умови могли б пояснити, чому вони полюють здебільшого на людей і значно сильніші за своїх континентальних родичів. Старіших та особливо небезпечних ульфгединів звуть ворефами. За всю історію Скелліґе було лише кілька сміливців, що спромоглися здолати ульфгедина, — і кожного з них донині оспівують у баладах як героя.

Ніколи такого створіння не бачив! З виду як сколопендроморф, але білий, цілковито білий! – з розповіді лікаря Вітторіуса де ла Веґи, який уперше натрапив на білу вдову. Цей рідкісний різновид сколопендроморфів проживає в підземних норах і отримав таку назву через своє нетипове світле забарвлення. Як і у звичайного сколопендроморфа, його тіло покрите міцним хітиновим панциром, з-під якого стирчать численні гачкуваті кінцівки. Деякі вчені вирощують цих створінь у лабораторних умовах через особливі властивості їхнього альбуміну, який є чудовою основою для мутагенних еліксирів.

Усе було так... У лісі мене застала злива, і я собі подумав: треба десь сховатися, бо боги збавте, не вистачало ще в моєму віці змокнути й підхопити застуду. Тож заліз я в якусь печеру. А там, усередині, щось як загарчить на мене! Я летів звідти так швидко, що весь одяг на мені висох від вітру, доки я добіг додому. Веліс Стейл, травник

Ще раз?! Змилуйся, жінко, я більше не можу... — Леслав із Малоселиць у розмові із сукубом за кілька днів до складання обітниці целібату На відміну від інших чудовиськ, сукуби та менади не мають жаги до вбивств, не прагнуть людської крові й зазвичай зовсім не хочуть нікому нашкодити. Ними керує одне-єдине: невситима хіть. Вони безплідно намагаються її вгамувати, удаючись до розпусти з усіма представниками інших людиноподібних видів, які їм тільки трапляються. Попри те що їхні «жертви» рідко чинять хоч якийсь опір, це зовсім не означає, що сукуби й менади не становлять жодної загрози: їхні нескінченні хтиві домагання попервах приносять неабияке задоволення, однак уже не одного довели до божевілля й навіть смерті.

Один купець якось сказав мені, що я схожа на еринію. Тож я телепортувала його в їхнє гніздо, щоб він побачив на власні очі, наскільки це порівняння недоречне. — Літта Нейд, чарівниця, також знана як Корал Важко уявити, але еринії, які водяться на Скелліґе, ще бридкіші й небезпечніші, ніж гарпії — їхні близькі родички. Найбільше вони полюбляють добряче підгнилу падаль, але не вернуть носа й від свіжого м’яса, зокрема, і людського.

За життя я втікав лише раз. Від крижаного велета. І знаєш що? Мені зовсім не соромно. — Расмунд Кваальк’є, дружинник клану Тордаррохів Це могутнє первісне чудовисько, цілком імовірно, що останнє зі свого виду. Виглядом крижаний велет багато в чому нагадує людину, тільки посинілий від холоду й вищий від дерева. Він істота розумна, однак усі спроби комунікації з ним завершуються однаково: швидкою й болісною смертю.

Банші виють і верещать, і якщо ти чуєш їхній крик, то знай: уже цієї ночі ти вступиш до лав покійників. – жебрак з Дун-Даре Здавна пліткують, що банші — це духи жінок, які застрягли між світом мертвих і світом живих через якісь травматичні події. Їхні плач і завивання вважають передвістям неминучої смерті, але самі вони на живих не нападають. Найчастіше банші з’являються в подобі блідих заплаканих жінок із сухими обличчями й зморшкуватими, мов у трупів, тілами.

Як і завжди в цю пору року, я пішла по ягоди. Чую, дерева шарудять. І бачу цю... цю істоту... – уривок з розповіді жінки, яка поверталася з лісу. Боровики — це підвид лісовиків. Натрапити на них можна у важкодоступних, рідко відвідуваних лісах. Вони не нападають на людей без причини, але роздратовані боровики страшні й здатні наробити неабиякої шкоди, адже це надзвичайно дужі створіння. А апетит у них такий, що за раз вони можуть проковтнути більше м’яса, ніж гості на весіллі. Кожен боровик має владу над рослинами й тісно з ними пов’язаний. Тому якщо хтось знищить рослинність на його терені, він неодмінно покарає порушника.

Павук і муха нізащо згоди не дійдуть. — офірське прислів’я У нашому краї щось схоже можна сказати й про арахноморфів і все те, що не може від них утекти, — себто про майже кожну живу істоту у світі. Звісно, для тих, хто йде орати поле чи вибирається до лісу по ягоди, ці створіння не становлять загрози, адже арахноморфи, як далекі післякон’юнкційні родичі звичайних павуків, віддають перевагу глибоким, темним печерам і глевким болотам, куди рідко ступає людська нога. Проте тому, хто таки натрапляє на арахноморфа, краще мати чисте сумління й не мати незавершених земних справ, адже він дивиться смерті в очі: від цього павукоподібного страховиська не втекла б і найшвидша людина у світі, а здолати його під силу далеко не кожному відьмаку. Ще грізніший і небезпечніший різновид арахноморфів — арахноморфи гігантські. Вони за лічені секунди можуть зжерти й цілого вола.

І от я собі думаю: що робить гора льоду посеред лабораторії? А тоді та гора льоду встала й поламала мені ноги. — Яннік Ловт, грабіжник Стихійник льоду — це маса замерзлої води, оживлена магією. Ці стихійники повністю позбавлені свідомості й самостійної волі й безмежно коряться наказам магів, які їх створили. Такі накази зазвичай складаються з одного короткого слова: убий.

Кажеш, хочеш пару відмінних черевиків? Принеси мені шкуру сріблястого василіска, і я пошию тобі такі, що всі луснуть від заздрощів. — Анатоль Віжолі, швець із Боклера

Якось селяни запропонували мені золоті гори за голову блідозмія. Цілісінький капшук, набитий золотом... Але я від того відрікся. На біса мерцю гроші? Бо блідозмій — то тобі не сраний вилохвіст. — Затор, один з Рубак із Кринфриду Блідозміїв часто плутають з вивернами й вилохвостами. Однак важливо мати на увазі, що це — паскудні й надзвичайно небезпечні чудовиська, і якщо ви сплутаєте блідозмія з виверном, це може скінчитися вельми кепсько. Хоч виверн і може вас роздерти й проковтнути за лічені миті, тільки блідозмій здатен вас спершу ще й підсмажити своїм вогнистим подихом до хрусткої скоринки.

N’arache aen woed endicen [Не клич із лісу крабопавука]. — Ельфійське прислів’я Могутні клешні, повна паща гострих, мов бритва, зубів, а також отрутні залози, повні смертельних токсинів — оце і є смертельний арсенал крабопавука. Оскільки люди та свійські тварини становлять важливу частину раціону цих створінь, контракти на крабопавуків, своєю чергою, становлять важливе джерело відьмацьких доходів.

Кажуть, мерці люблять тишу. Не знаю, що там люблять мерці, а от віхти — безумовно. – Генріх фон Ґротт Хоч віхти на вигляд моторошні й загрозливі, не варто наближатися до них зі зброєю і нападати без причини. Якщо їх не чіпати, то віхти не становлять особливої небезпеки — цим створінням значно цікавіше готувати в казанах свої мерзенні варива. Здебільшого вони селяться поряд зі стародавніми місцями поховань, однак інколи їх помічають і на новіших цвинтарях, і поряд з масовими захороненнями. Віхти проводять зими в стані летаргії, що дуже нагадує людський сон. Живуть вони виключно усамітнено — їх фактично ніхто не бачив у зграях. Однак відчувши загрозу для своєї території (а щоб віхт цю загрозу відчув, достатньо лише ступити на його територію), віхти стають небезпечними ворогами, що можуть відректися від самітництва й покликати на поміч інших чудовиськ.

Змора — це лишень докори сумління, провина, що мучить людей за кривди, яких їм не простили. Приміром, чоловік перелюбствує з розпусницями, а потім не може спати вночі. То й вигадує байки про якихось змор і привидів і базікає всячину в корчмі. – Сабін з Даля, містикиня й служителька культу пророка Лебеди.

Знаєш оту співанку про ведмедика? Як «раптом впала шишка: в лоба дала – хлоп!» — і він через це розлютився? Більшої нісенітниці я в житті не чув. Та ведмедя навіть сокирою по лобі вгатиш — він це заледве відчує! — Янне Олдак, королівський ловчий Ведмеді всеїдні, а це означає, що в їхньому раціоні, окрім ягід, коріння й лосося, є місце також для людей. Коли ведмедям щастить поласувати людятиною, найчастіше їм перепадають мандрівники, що нерозсудливо забрели на їхню територію, або ж мисливці, для яких перемога над таким звіром часто стає мрією цілого життя. Існує кілька підвидів ведмедів: чорні, полярні й печерні — які різняться між собою насамперед забарвленням, а також розмірами й силою. У всіх них є дещо спільне: майже неперевершена здатність убивати.

Як на мене, воно схоже на квітку. Бридку, паскудну квітку. – Бласко Теннербе, останні слова Археспори схожі на велетенські, неприємні з вигляду квіти з певними ознаками надзвичайно жорстоких, кровожерливих мухоловок. Однак вони значно небезпечніші, ніж навіть найбільші мухоловки. Через нетиповий вигляд їх часто плутають з іншими рослинами. А коли людина підійшла достатньо близько, щоб усвідомити, на що вона натрапила, часто тікати вже пізно. Подейкують, що археспори — це прокляті квіти, що виросли на землі, просякнутій кров’ю смертельно поранених. Їх часто можна побачити там, де колись відбувалися погроми, криваві ритуали або жорстокі вбивства. Сьогодні відомо про чотири види археспорів, які відрізняються забарвленням: коричневі (найменш небезпечні), зелені й фіолетові (найнебезпечніші). Кажуть, що четвертий вид — жовті археспори, які вирощують маги Бан-Арда, — за силою не поступається зеленим.