Персонажі · The Witcher 3: Wild Hunt Remastered

Отриґ ан Гіндар, онук і спадкоємець ярла Донара, був наймолодшим претендентом на престол Скелліґе. Він мріяв про героїчні вчинки й зухвалі набіги на чолі своїх майбутніх підданих.

Цірілла Фіона Елен Ріаннон — що я можу про неї сказати? Що ми звемо її просто Цірі, що вона 1251 року народження, що в неї попелясте волосся й шрам на щоці? Так, усе це правда, і це саме та Цірілла, яку я знаю найкраще. Саме та, яку я вперше побачив багато-багато років тому. Саме та, яка спершу здалася мені цілком... ну, не те щоб звичайною, але явно не настільки надзвичайною, якою вона є насправді. Адже Цірілла — напрочуд здібна відьмачка, спадкоємиця декількох престолів, остання людина, у чиїх жилах тече старша кров. Вона є могутнім Джерелом, сповненим виняткового магічного таланту, а також володаркою часу й простору. У порівнянні з усім цим її попелясте волосся й дата народження здаються вже не такими істотними, чи не так? Ще я міг би вам сказати, що вона Ґеральтова названа дочка, однак це було б кричущим спрощенням. Цірі значить для нього набагато більше. Вона його призначення, його дитя-несподіванка, вона пов’язана з ним нерозривним плетивом незримих ниток долі. Коли Цірі опинилася під Ґеральтовою опікою, він забрав її до Кер-Морену, як веліла вікова відьмацька традиція. Там вони з Весеміром навчили її всього того, що повинен знати професійний убивця чудовиськ. Саме тоді її магічні здібності проявилися вперше й вони відкрили, що вона — Джерело. Дар Цірі був також її прокляттям. Через нього одного дня їй довелося ховатися від усього світу — навіть від Ґеральта.

Ми з Ґеральтом давно знали, що Чапелле, новіґрадський канцлер Церкви Вічного Вогню з питань безпеки, багато років тому вмер, а його місце зайняв доплер — набувши його подоби. Звісно, про це ми нікому не казали й слова, адже ця підміна йшла на користь усім. Доплер виявився розсудливим створінням, якому не була властива жорстокість Чапелле, тож під його наглядом життя в місті значно поліпшилося. На жаль, миролюбна поведінка канцлера почала викликати підозри, коли Новіґрадом покотилася хвиля терору й переслідувань. Доплера викрили, затримали й спалили на вогнищі на славу Вічному Вогню.

Новини про наближення нільфґаардської армії спонукали шляхту всіх рангів і мастей пакувати речі й мерщій тікати в безпечніші краї, відкинувши будь-які думки про захист батьківщини й залишивши свою землю на поталу окупантам. Пан Всерад не був винятком. Поки він не втік із сім’єю на острів Коломниця, магнат правив більшістю Велену зі свого осідку в Круковці. Однак безпеки, якої прагнув шляхтич, на острові він не знайшов, а різанина, яка там відбулася, породила чимало моторошних чуток і легенд.

Баронеса Марія Луїза ла Валетт свого часу не сходила з вуст мешканців Темерії. Ця шляхтянка закрутила роман з королем Фольтестом і навіть народила від нього двох позашлюбних синів. Це спричинило неабиякий скандал і спонукало кілька іменитих родів стати до зброї й повстати проти короля. Король, щоправда, жорстоко придушив повстання, захопивши замок ла Валеттів після довгої й важкої облоги.

Коли Ґеральт зустрів безумця, що будував велетенський корабель, розважаючись розмовою з головами матросів зі своєї колишньої команди, то була, м’яко кажучи, небуденна подія.

Коли діти на мочарах розповіли Ґеральтові про Янка, відьмак мав усі підстави вважати, що насправді ніякого Янка не існує. Важко було уявити, щоб хтось міг жити в такому непривітному місці й не стати їжею для утопців чи водяних баб. Ґеральт запідозрив, що Янко — це лишень плід дитячої фантазії, уявний друг самотніх сиріток. Однак багатолітній досвід спонукав його не ігнорувати жодної можливої зачіпки, тому він вирішив обшукати навколишні болота й подивитися, чи немає там цього Янка.

Приказка «який батько, такий син» досконало характеризувала Крахового первістка. Молодий Г’ялмар успадкував від батька і поставу, і характер, і багато хто передбачав, що свого часу син Краха перевершить його, здобувши ще більше честі й слави. Широкоплечий Г’ялмар був надзвичайно здібним мечником і мав усі задатки досконалого воїна, а його харизма й схильність до майже шаленої бравури означали, що він міг запалити спраглі до здобичі й слави серця молоді з усіх кланів Скелліґе.

Понурий ярл Фаро завдячував своїм прізвиськом темній шкірі на кисті й передпліччі — він їх обморозив, коли його дракар розбився об підводну скелю під час несподіваного осіннього шторму. Гольґер вважався надзвичайно лютим піратом і грабіжником навіть за мірками Скелліґе, де розбій і плюндрування — це практично обряд посвяти для молоді. Таку репутацію він, звісно ж, здобув тим, що нападав на села й кораблі ворожих кланів Скелліґе з таким же завзяттям, як і на узбережжя Цідарису, Новіґрада й Нільфґаарду.

Ґрем був простим рибалкою зі ще простішого села Рудня, зате роль, яку він мав зіграти в тамтешніх подіях, була аж ніяк не простою. Ішлося про острів Коломниця, вежу на ньому й прокляття. Від Анабелі Ґеральт довідався про глибокі почуття, які її колись пов’язували з рибалкою, але решту їхньої трагічної історії він дізнався лише згодом...

Коли Ґеральт зустрів при дворі Кривавого Барона покрученого карлика, то не надав цьому особливого значення. Однак довідавшись, що така ж спотворена істота прибилася до узбережжя Скелліґе в тому ж човні, у якому незадовго до того відплили Цірі та її таємничий супутник, він відразу побачив зв’язок. Стало ясно, що цей недоладно зліплений кавалок плоті — ключ до виявлення місцеперебування Цірілли.

Самітник, що жив на острові на Лак-Селаві, був вартовим п’яти найважливіших чеснот. Цей доброчесний чоловік доглядав камені з висіченими назвами чеснот і випробовував лицарів, які бажали довести, що вони їх уособлюють. Коли відьмак прибув на острів і познайомився із самітником, то йому здалося, що це не перша їхня зустріч. Лише згодом він зрозумів, що абсолютно не помилився.

Ґеральт не очікував зустріти Бернарда Дуката, колишнього очільника темерської розвідки, за таких обставин. Їхнє знайомство сягало далеко в минуле — ще тих часів, коли Дукат проводив шпигунську операцію в Храмовому районі Визіми, видаючи себе за скупника краденого на ім’я Таляр. Конкретно Таляра знали як грубувату й винятково чорнороту людину. З тих часів багато чого змінилося, однак швець Колодянка (як Дукат тепер себе називав), як і Таляр, досі кляв усіх і лаявся на всі заставки. Неясно, яку саме роль він відіграв у нападі на Радовіда, однак з огляду на його професіоналізм, годі було сподіватися, що він цією інформацією поділиться навіть зі старим другом.

Беручи до уваги, як влаштовані всі таємні служби, його, вочевидь, насправді звали не Гендриком. Однак Ґеральтові був відомий тільки цей псевдонім веленського шпигуна його імператорської величності. Трохи порозпитувавши, Ґеральт довідався, що «Гендрик» жив у селі Вересовому.

Під час влаштованого каргами відьомського шабашу Фуґас виконував вельми престижну й відповідальну функцію: служив викидайлом на шляху на вершину гори. Він анітрохи не нагадував Торка — дратівливого, але загалом нешкідливого сильвана, на якого ми з Ґеральтом натрапили багато років тому. Розмірами Фуґас скидався на троля-переростка, та й делікатністю від нього не відрізнявся. Він ані на крихту не проявляв властивої цим створінням пустотливої натури й не вдавався до словесних викрутасів, зате своє завдання виконував з ревністю та професіоналізмом новіґрадського зарізяки. Однак ідея стати Ґеральтові на шляху стала найтупішою — а також останньою — у його житті й поклала край блискучій кар’єрі сильвана на службі в карг.

Більшість друїдів на Скелліґе сильно вибиваються з глибоко вкоріненого континентального стереотипу сивобородого старця в білій одежі, що б’є поклони перед священними дубами, приборкує вивернів і допікає місцевим правителям запитами на додавання чергового виду до списку звірів під охороною. І в цьому сенсі Мишовур, Ґеральтів давній знайомий, не був винятком. Цей довготелесий чолов’яга, що носив бороду лопатою, був очільником друїдського кола на Скелліґе. Ярлові Краху ан Крайту він правив за радника, коли йшлося про магічне й таємниче, а також тоді, коли був потрібен делікатніший підхід, аніж влучний удар кулаком чи важезною сокирою. На Скелліґе Мишовура знали як украй непоступливого друїда, який полюбляв довго й нудно обмірковувати всі можливі наслідки будь-якого плану дій, перш ніж почати втілювати його в життя. А це, звісно, означало, що розмова з ним вимагала чимало часу й неабиякого терпіння.

Істотою, замкнутою в покрученому тілі Уми, виявився Аваллак’х — могутній ельфійський відун з народу ен-ель. Познайомився з ним Ґеральт багато років тому. І вже під час тих перших зустрічей Аваллак’х проявляв сильну і, правду кажучи, доволі тривожну зацікавленість старшою кров’ю і її єдиною носійкою — Цірі. Тоді його мотиви були незрозумілі, та й він не дуже-то й намагався Ґеральтові їх пояснити. Так само й тепер Ґеральт не знав, що пов’язувало ельфа з Цірі. Не було жодних сумнівів у тому, що Аваллак’х їй допомагав, багато разів рятував від Дикого гону, але... чому? На жаль, поки відун висів на волосині від смерті, він був не в змозі відповісти на всі запитання, що нуртували в Ґеральтових думках. Однак ельфу таки стало сил, щоб повідомити найважливіше: місцеперебування Цірі.

Хвиля релігійно та расово мотивованих убивств, що пронеслася Новіґрадом навесні 1272 року, збіглася з тим часом, коли Губерт Рейк працював коронером у міській покійницькій. Через це він був перевантажений роботою, та ще й мусив терпіти знущання свого нестерпного начальника — превелебного Натанієля. Тож немає нічого дивного, що коли Ґеральт з ним познайомився, він справляв враження неприємного й ущипливого чоловіка. Крім того, було очевидно, що вони з Йоахимом фон Ґрацом з якоїсь причини на ножах, і це аж ніяк не поліпшувало й без того напружену атмосферу в покійницькій. Утім, довідавшись причину Ґеральтового несподіваного візиту, Губерт дав чітко зрозуміти, що відьмак з Йоахимом можуть розраховувати на його допомогу.

Навіть в очах скелліґійців, які цінують сміливість понад усе, безстрашність Віґі виходила далеко за межі простої відваги й межувала із самовбивчим божевіллям. Цей воїн із клану Тордаррохів прагнув завоювати право зватися Віґі Безстрашним. Натомість його дії призвели до того, що його стали називати Причмеленим Віґі — і скидалося на те, що цей результат його повністю влаштовував. Саме Віґі, запрагнувши слави й захотівши врятувати рідний край від крижаного велета, підкинув Г’ялмарові ідею вирушити на Ундвік. Під час цієї виправи загинула значна частина їхнього загону, а сам Віґі став в’язнем крижаного велета.

Сільвія-Анна... Прекрасне ім’я, чи не так? Нема чому дивуватися, адже воно належить князівні. І не просто князівні, а сестрі княгині Анни-Генрієтти. Однак доля Сіанни (так називали її близькі) була не така завидна, як можна було б очікувати для представниці цього високого роду, адже народилася вона в напрочуд невдалий час. Князівна з’явилася на цей світ під час сонячного затемнення й стала жертвою забобонів, пов’язаних із прокляттям чорного сонця, від якого нібито страждали дівчатка із панівних сімей, що народжувалися за схожих обставин. Ґеральт мав серйозні сумніви, що таке прокляття взагалі існує, проте багато хто стверджував, що воно спричиняє жахливі мутації, які сповнюють проклятих жорстокістю й бажанням убивати. Батьки Сіанни, либонь, теж вірили в це прокляття, адже вирішили, що залишати її при дворі небезпечно, тому відправили в заслання. Згодом Сіанна втекла до Назаїру, і слід за нею прохолов.

Вес була ветеранкою «Синіх смуг» і єдина із солдатів колишнього загону Роша пережила війну. Після того як синьосмужників розгромили, а сам загін офіційно розформували, Вес залишилася зі своїм командиром, заповзявшись допомогти йому в позірно безнадійній боротьбі за свободу Темерії. Енергійна й завзята, Вес завжди вражала стрілецькими й фехтувальними навичками, виставляючи на посміховисько всіх чоловіків у своєму підрозділі.

Кардуїн із Ковіру колись був впливовим представником Ради чародіїв і людиною, яку поважали всі правителі Півночі. А після того, як Рада розпалася під час заколоту на острові Танедд, Кардуїн намагався за всяку ціну відновити здобуте таким важким трудом становище свого братства. Це спонукало його до участі в доленосному зібранні в Лок-Муїнні, де купка чародіїв, що прагнула відновити Раду, була змушена прийняти Радовідове покровительство. Після того Кардуїн опинився в короля на шворці: абсолютно залежний від примх і перепадів настрою божевільного правителя, якому мусив служити не з поваги, а зі страху. Однак чародійська гордість змушувала його робити добру міну при поганій грі.

Під час званого вечора, організованого «Мандрагорою», Ґеральт познайомився з Оріанною, щедрою покровителькою багатьох місцевих митців. Щось було в цій жінці таке, що майже всі в її присутності почувалися ніяково. Залізної витримки відьмака їй, звісно, не вдалося похитнути, але його не покидало враження, що вона не звичайна аристократка, — а в таких випадках він зазвичай не помилявся.

Ґеральт натрапив на привида цієї молодої жінки в проклятій вежі на Коломниці, на самій горі. Вона розповіла, що за життя була дочкою місцевого володаря. Коли розлючені селяни увірвалися до вежі, вона злякалася, що її збезчестять, якщо знайдуть живою, тому випила магічний еліксир, що мав паралізувати її тіло й увести в стан, подібний на смерть. Прокинувшись, вона зрозуміла, що лежить серед тіл рідних і слуг і не може поворухнутися. Вона з жахом спостерігала, як щури пожирали гору трупів, а тоді взялися й за неї. Вочевидь, така жахлива смерть і наклала прокляття на неї та на вежу, адже відтоді її дух блукав там в неугавних муках. Ґеральт мав глибокі знання про всілякі прокляття й став шукати рішення. Довідавшись, що Анабель була закохана в простого рибалку на ім’я Ґрем, він подумав, що незримі узи щирого кохання між цими молодими людьми можуть урятувати духа дівчини й зняти прокляття.

Убивця Мільтона був дуже швидкий. Навіть маючи чималий відьмацький стаж за плечима, Ґеральт ледве за ним встигав. Незабаром виявилося, що вбивця не лишень швидкий, але й кмітливий. Він загнав Ґеральта в пастку на старому складі. Так відьмак уперше зустрівся з Боклерською Бестією й дізнався, що то був вищий вампір, на ім’я Деттлафф. Умить між ними розгорілася сутичка, яка могла б скінчитися для відьмака бідою, якби в потрібний момент не втрутився наш давній друг Реґіс. Він зупинив їхній бій, і Деттлафф утік, розчинившись у тумані...

Для відьмака кінь — це не просто засіб пересування. Це вам підтвердить будь-який розбійник, що отримував у бою влучний удар копитом. До того ж із ким іще відьмак може обговорити черговий контракт, їдучи безлюдною дорогою і споглядаючи яскраві зорі? Хоча не кожен у цьому зізнається. Усіх своїх коней відьмак називав Пліткою, от тільки ніхто й гадки не мав, чому Ґеральт так прив’язався до цього імені. Коли його про це питали, він завжди уникав відповіді або ж відповідав дуже туманно. Може, то просто було перше слово, що спало йому на думку? Плітка, зі свого боку, ніяк не заперечувала. Ґеральт завжди дратувався й лаявся, коли Плітка під час бою лякалася й викидала його із сідла або різко повертала не в той бік, коли відьмак кудись спішив і гнав її щодуху. Та, щиро кажучи, він був дуже до неї прив’язаний і нізащо б не проміняв на іншого коня. Навіть якби того іншого коня можна було б покликати й він прибігав би прямо до Ґеральта, а не стовбичив би перед такими начебто цілком здоланними перешкодами, як низенькі паркани й поодинокі колоди. І навіть якби той інший кінь загадковим чином не видирався б час від часу погарцювати на даху якоїсь сільської хати. Сам Ґеральт, знизуючи плечима, казав так: «Зрештою, відьмацький кінь — це не звичайна тварина. Постійний контакт з магічними еліксирами й знаками не може не даватися взнаки».

Скелліґійські саги прославляють та увіковічують полководців і відважних воїнів минулого, проте сага про Краха, ярла клану ан Крайтів і володаря Кер-Трольде, перевершить їх усі. Вона оспівуватиме його силу, відвагу, мудрість, щедрість, вірність друзям і невблаганне переслідування ворогів. У такій оповіді буде небагато перебільшень, адже Крах, наймогутніший з усіх ярлів Скелліґе, дійсно мав усі риси справжнього героя. Він навівав страх на ворогів — нільфґаардські матері навіть лякали його іменем своїх неслухняних дітей. Та й усі в імперії стишували голос, коли говорили про сумнозвісного Tirth ys Muire — Морського Вепра, що спустошував прибережні провінції під час частих і жорстоких набігів. Ґеральт давно був знайомий з Крахом — ще з часів, коли ярл був молодий і добивався руки юної Паветти, матері Цірі.

Юний чистильник взуття, чийого імені Ґеральт так і не дізнався, був напрочуд приємним розбишакою: нахабний, але приязний хитрун, типовий хлопчина, вихований вулицею. Він мав неабияку підприємницьку жилку, що з часом почало створювати йому певні негаразди. Від однієї халепи Ґеральт його й урятував, віддухопеливши ватагу чоловіків, які хотіли провчити хлопця. Біду чистильник стягнув на свою голову сам, адже щодня лив біля їхньої майстерні брудну воду, щоб люди замазували своє взуття й шли його чистити до нього.

Барнабас-Базиль Фолті, мажордом «Корво-Б’янко», був утіленням зразкового слуги. Усе життя він служив визначним аристократам: сімейству Нібілей, до прикладу, а ще адміралу Ромпеллей — бо ніколи не терпів працедавців, які принижували його гідність. Барнабас-Базиль пам’ятав часи пана Боліуса й барона Росселла, тож годинами міг переповідати історії про минуле виноробні. Він знав кожен куточок і кожну таємницю «Корво-Б’янко». Був чудовим управителем і міг дати безліч корисних порад про те, як організувати ремонт маєтку й розпоряджатися ним. Ґеральт і мріяти не міг про ліпшого помічника. Можна навіть вважати, що довіривши «Корво-Б’янко» такому чудовому мажордому, Анна-Генрієтта зробила відьмаку найкращий подарунок у житті. Усе ж будинок, за яким ніхто не доглядає, важко назвати домом.

Щоб пограбувати сховище, треба зламати броньовані двері й винести гори здобичі непомітно. Та передусім потрібно бодай опинитися в самій будівлі, де облаштовано сховище. І тут Ґеральту могла б допомогти така собі Евелін Ґалло, відома на всю Північ циркачка. Подейкували, вона вправно балансувала не лише на канаті, а й на межі закону...

Ґеральт сушив собі голову над тим, як же здолати Пана Дзеркала, коли його виручила Шані. Вона була знайома з професором з Оксенфуртської академії, що присвятив роки дослідженню темної магії і точно мав би допомогти. На жаль, відьмолови вирішили, що знання вченого мають слугувати лише їхнім інтересам, і виставили біля його дому охорону. Офіційно він залишався вільною людиною, але на ділі ніхто не міг ні зайти, ні вийти з його дому без їхнього дозволу.

Вірте чи ні, але вампіри мають чітко вибудувану ієрархію. Принаймні так стверджує Реґіс. Що старший вампір, то він шанованіший і впливовіший серед інших представників свого виду й то суворіше покарання за непокору його волі. Один надзвичайно старий вампір проживав у Боклері, у печері, до якої його занесло під час кон’юнкції сфер. Ґеральт з Реґісом вирішили, що варто до нього піти й попросити допомоги з пошуками Деттлаффа. Єдина проблема полягала в тому, що прадавні представники вампірської раси були не дуже... як би це сказати... товариські. Конкретно цей старший вампір так не терпів відвідувачів, що Реґіс здригався від самої думки, що його доведеться потурбувати. Ґеральт постав перед складним вибором: ризикнути й завітати до оселі Незримого чи спробувати знайти Сіанну?

Низка химерних подій призвела до того, що несподівано Ґеральт став учасником пограбування аукціонного дому Борсоді в Оксенфурті. Початок цієї напрочуд цікавої історії ми залишимо на інший час. А зараз перейдемо до суті: наш відьмак мав зібрати команду досвідчених грабіжників і зломників. До списку можливих учасників увійшов такий собі Казимир Бассі — вибухотехнік, що загартував свою майстерність у шахтах Магакаму...

Краснолюди займаються банківською справою ще з тих часів, коли легендарний король Темерії Дезмод був шмаркатим опецьком у коротких штанцях і просив «хлібцика», коли хотів «гам-гам». З того часу такі видатні краснолюдські сімейства банкірів, як Жанкарді, Вівальді та Чанфанеллі лише розширили сферу своїх послуг і відкрили відділення в найбільших містах Півночі. Вімме Вівальді був одним із продовжувачів цієї поважної традиції в наш час і розвивав новіґрадське відділення свого банку, поки воно не стало найбільшим у місті. Ми з Ґеральтом познайомилися з Вівальді добрих кільканадцять років тому й завжди цінували його як чесного й ретельного фінансиста. І цю чесність і ретельність він укотре довів протягом нашої історії, адже його банк зберігав прибутковість навіть у часи щораз жорстокіших переслідувань нелюдців.

Філіппа Ейльгарт, колишня радниця короля Візіміра II Справедливого, членкиня Ради чародіїв, а згодом — засновниця Ложі чародійок, зіграла істотну роль як в історії світу, так і в Ґеральтовому житті. Ніхто не міг заперечити, що вона була по-справжньому талановита, але ніхто не міг і стверджувати, що вона час від часу не проявляла хворобливої амбітності. З цілком вартих довіри джерел надходила інформація, що вона доклала руку до смерті короля Візіміра II, а як членкиня Ложі чародійок була причетна до вбивства ще двох монархів — Демавенда з Едірну та Фольтеста з Темерії. Через це колишня «оздоба третоґорського двору» тепер перебувала в розшуку, а полювали на неї спеціальні служби як Північних королівств, так і Нільфґаарду.

Як це часто буває із шаманами, заклиначами, знахарями та іншими сільськими мудрецями, ворожбит із села Конари був людиною таємничою, і про нього завжди ходило чимало всіляких чуток і легенд. Дехто стверджував, що він спілкується з мертвими, інші ж казали, що зі смертю в нього стосунки іншого штибу: нібито замолоду в пориві люті він зарубав власного батька сокирою. Були й такі, що приписували йому непристойний потяг до свійських тварин. Усе це вселяло в жителів Велену певний острах, але водночас і повагу. А сам ворожбит навіть не намагався спростовувати чутки.

Превелебний Натанієль, наглядач міської покійницької та служитель Церкви Вічного Вогню, мав вельми лихий характер і буремне минуле. Перш ніж одягти рясу, він багато років виконував обов’язки міського ката. Важко знайти гіршу кандидатуру на проповідника, ніж колишній вішальник, але, як то кажуть, у Новіґраді можливо все.

Усі відьмаки мають багато спільного, однак подібність між Ескелем і Ґеральтом особливо вражає. Вони познайомилися ще малими хлопцями — однолітками, що вимахували дерев’яними мечами в Кер-Морені. Разом вони пережили чимало злигоднів: перший етап відбору, убивчі зміни, випробування травами й тренування на Катівні — страхітливій відьмацькій смузі перешкод. Так само разом вони й отримували прочухани за численні дитячі витівки. Подорослішавши, вони пішли кожен своїм шляхом, але все ще приїжджали в Кер-Морен майже кожної зими, щоб перечекати холод, відсвяткувати успіхи й пом’янути загиблих побратимів. І хоч Ескель не зажив такої слави, як Ґеральт, він не поступався Білому Вовкові в досвіді й виконував свої контракти дбайливо й ефективно. Під час полювання на чудовиськ смерть неодноразово дихала йому в потилицю, проте з іронії долі гидкий шрам на лиці він отримав не від кігтя чергової почвари, а від клинка Дейдре Адемейна — його вкрай непередбачуваної дитини-несподіванки.

Цей ельф із народу ен-ель був одним з Ередінових радників, а завдяки своїм надзвичайним здібностям — ще й важливим офіцером Дикого гону. Карантір володів таємною магією, за допомогою якої провадив вершників Гону таємничими шляхами часу й простору до інших світів. А ще він був майстром миттєвіших методів переміщення, таких як телепортація, до якої він неодноразово вдавався під час нападу на Кер-Морен.

Оберон Мірсетах, також відомий як король народу вільх, був правителем далекої країни Тір-на-Лія — світу, з якого походили Аваллак’х і Дикий гін. Його отруїв Ередін Бреакк Ґлас, який потім проголосив себе королем. У мить смерті Оберон мав понад шістсот п’ятдесят років, тому був озлоблений і втомлений від життя.

Ґеральт кинувся в погоню за вбивцею Мільтона. Йому трапився дійсно гідний супротивник: про це свідчить той факт, що ворогу вдалося заманити відьмака в пастку, на старий склад. Розпочалася битва, в яку у вирішальну мить втрутився Реґіс, давній друг відьмака й вищий вампір. Тут я маю пояснити, що багато років тому Реґіс долучився до Ґеральтового гурту подорожніх (до якого входив і я) і разом з нами рушив на пошуки Цірі. Ми пережили багато захопливих пригод, а Реґіс виявився чудовим другом, на якого завжди можна покластися. На жаль, похід завершився для нього трагічно. Вільґефорц залишив від нього лише мокру пляму. Для відьмака зустріч із давнім другом стала великою несподіванкою, адже він на власні очі бачив його смерть. Але виявляється, що то була не перша смерть вампіра. Замолоду Реґіс був легковажним і пив багато крові. За що розгнівані селяни вкоротили йому віку. Щоб відновитися, йому знадобилося п’ятдесят років — лиш мить для безсмертного. Повністю відновившись, він поборов свою залежність. Роками ми думали, що він покинув цей світ назавжди. Однак перед Ґеральтом на портовому складі стояв саме він. Реґіс розповів, що відновився й прибув до Туссену, щоб знайти друга на ім’я Деттлафф. За таких ось драматичних обставин Реґіс і Ґеральт знову зустрілися в Боклері. Однак довго тішитися возз’єднанням вони не мали змоги. Почувши, як хтось наближається, Реґіс не став ризикувати й навертатися людям на очі. Вони домовились зустрітися з Ґеральтом на кладовищі, де вампір облаштував собі тимчасову затишну домівку.

Ґе’ельс був інтелігентним, стриманим і незрівнянно харизматичним ельфом, що мав велику повагу й довіру як жителів світу ен-ель, так і його колишнього правителя — Оберона Мірсетаха. З огляду на це, Ґе’ельс не тільки зберіг своє високе становище після приходу до влади Ередіна, а й став одним з наймогутніших союзників нового короля. А коли Ередін вирушав у походи на чолі Дикого гону — виконував роль його намісника. І попри те що Ґе’ельс був одним з найвпливовіших представників народу ен-ель, влада ніколи не була для нього самоціллю. За словами Аваллак’ха, почуття вірності й справедливості були його слабкістю, з якої можна було скористатися, — а в прийдешній битві це потенційно могло схилити шальки терезів на потрібний бік.

За своє життя Ґеральт брався за найрізноманітніші, подекуди просто шалені доручення, більшість з яких були далекі від простого полювання на чудовиськ. Проте навіть на тлі всіх цих пригод збір ватаги для пограбування аукціонного дому Борсоді виділявся своєю незвичністю. Одним із підозрілих типів, яких відьмаку порекомендували для цієї справи, був Квінто — найвідоміший зломник на північному березі Яруґи.

Жінці буває важко завоювати повагу лицарів і воїнів, які не звикли бачити владні віжки в жіночих руках. А коли спрагла до влади жінка — як-от Бірна, удова короля Брана зі Скелліґе — сповнена їдкого презирства до своїх земляків та їхніх звичаїв, це аж ніяк не допомагає. Можна, звісно, зауважити, що презирство — цілком адекватна реакція, коли вмирає правитель, що був сущим утіленням традицій, а ці звичаї вимагають від жінки дотриматися давно застарілого ритуалу й кинутися в поховальне вогнище чоловіка. Хай там як, прагнення Бірни переписати вікові традиції Скелліґе накликало на неї неприхильність ярлів і майже гарантувало, що її не пам’ятатимуть, як успішну й шановану правительку, як Каланте з Цінтри чи Меву з Лирії.

Ламберт був наймолодшим з усіх відьмаків Кер-Морену й, можливо, останнім, хто тренувався в стінах відьмацької твердині. До початку нашої історії Ламберт неодноразово доводив свій професіоналізм, убивши чимало могутніх чудовиськ і по декілька разів побувавши в кожному королівстві на континенті. Проте він також був відомий зарозумілістю й саркастичним гумором, а його понурість та іноді аж надміру груба поведінка дратували навіть інших відьмаків зі школи Вовка. Та попри ці його вади всі чудово розуміли, що Ламберт за своїми побратимами у вогонь і воду стрибнув би, якби довелося.

Карга, знана як Кухарка, за віком була середущою з трьох демонічних сестер, але розміром — найбільшою. Кухарка начебто вміла варити всілякі магічні зілля, а якщо вірити наймоторошнішим легендам, то знала не один десяток рецептів приготування людятини.

У час війни нерідко можна зустріти людей, до яких доля виявилась особливо жорстока. Тож Ґеральт зовсім не здивувався, коли на веленських мочарах йому трапилася жінка, яку діти звали бабунею і яка явно була жертвою численних, але незнаних злигоднів. У чому б не полягала її недоля, було помітно, що до підопічних сиріток вона ставилася з турботою та любов’ю.

Ґеральт виплутувався з безлічі халеп — часом власними зусиллями, а іноді завдяки чужій допомозі. Та однією з найбільш чудернацьких рятівних рук виявилася та, що простягнув йому Пан Дзеркало. Опинившись бранцем на офірському кораблі, відьмак плив прямісінько на шибеницю… Аж раптом нізвідки з’явився Ґюнтер О’Дім. Нагадавши Ґеральту про той день, коли він допоміг знайти Єннефер в Білому Саду, Пан Дзеркало тепер знову був готовий його виручити, та цього разу вже не задарма. В обмін на визволення з полону він зажадав, щоб Ґеральт зустрівся з ним на певному перехресті. Щойно Ґеральт погодився, на його обличчі з’явився загадковий знак. Здавалося, наче Пан Дзеркало поставив своє тавро, що засвідчувало укладення угоди. І невдовзі стало зрозуміло, що здавалося так недарма...

Під час першої зустрічі Філіп Стренґер, більш відомий як барон, видався Ґеральтові суперечливою особистістю. Колишній темерський солдат явно був опортуністом: коли його військо зазнало нищівної поразки, він став домовлятися, співпрацювати, а згодом і служити окупантам — імперії Нільфґаард. Місцеві селяни прозвали його Кривавим Бароном, що очевидно було свідченням його ставлення до підлеглих. А втім, він виявився напрочуд гостинним до такого несподіваного гостя, як найманий убивця чудовиськ.

Коли Ґеральт прибув до Ольґерда фон Еверека, щоб вислухати його останнє бажання, то довідався, що гуляка-отаман колись був одружений. Однак у якийсь момент він покинув дружину, подарувавши на прощання фіолетову троянду. І тепер доручив Ґеральтові розшукати цю квітку в покинутому маєтку фон Евереків. Прибувши туди, Ґеральт побачив, що маєток захопила лиховісна примара Ольґердової дружини Іріс, яка померла від самотності багато років тому. Її гнів і розпач наповнили її колишній дім злою енергією.

З огляду на величезний сценічний досвід Ірина Ренард була не тільки неофіційною керівницею акторської трупи під назвою «Лисиці», а й її найяскравішою зіркою. Ця талановита акторка славилася геніальним виконанням головних ролей як у комедіях, так і в трагедіях. Її виступи в таких гучних п’єсах, як «Кохання в час погорди», «Ковірський перукар» і «Сім наречених для семи імператорів» зробили її ім’я широко відомим серед усіх тих, хто має хоча б дещицю зацікавлення культурою й мистецтвом.

Володарка Озера вперше трапилася Ґеральту, коли пошуки вкраденого з Кер-Морену привели його до селища Мутні Води. Там, у мутних глибинах однойменної водойми, жила загадкова жінка, яка піклувалася про жителів селища. На знак вдячності своїй підводній покровительці вони навіть звели на її честь пам’ятник. Колись Володарці Озера служила безліч лицарів, але всі вони згинули в походах у далекі землі, як найчастіше й стається з відважними воїнами. Тепер же вона жила практично на самоті, тому була рада товариству Ґеральта, який викликав у неї повагу й симпатію. Колись відьмак вважав Володарку Озера кимось на кшталт місцевої богині, але після нової зустрічі з нею на Лак-Селаві він усвідомив, що живе вона не лише в Мутних Водах. Натомість домом Володарки Озера можна вважати будь-яке місце, де шанують доброчесність і лицарство.

Ярл Удальрик був, м’яко кажучи, людиною загадковою. З якоїсь таємничої причини його оточувала недобра слава, через що інші намагались уникати його товариства.

Готовий побитись об заклад, що ви, любі читачі, — люди культурні й бувалі, а отже, знайомі зі мною, Любистком, і тією роллю, яку я маю зіграти в цій історії. Хай там як, дозвольте накидати кілька рядків для такого собі автопортрета — щоб уникнути потенційних питань і на випадок, якщо останні пів століття ви провели в якомусь темному закамарку, куди сяйво моєї зорі ще не сягнуло. «Народився 1229 року, талановитий поет і трубадур, випускник Оксенфуртської академії, частий виконавець при королівських дворах, незрівнянний (а на думку деяких — божественний) коханець, знаний серед дам усього світу, а також умілий перемовник і захопливий оратор» — так описують барда Любистка його друзі й шанувальники. Цей образ, звісно, дещо заяскравий — особисто я волію думати про себе як про митця, поневоленого власною музою, чиї праці незмірно виграли від того простого факту, що я був, є і довіку буду близьким другом і вірним соратником відьмака Ґеральта. Саме його долю я фіксую в цьому літописі й саме його історію я оспівуватиму до кінця своїх днів.

Оскільки я поет і романтик, то увіковічив у квітчастих віршах тілесні й духовні чари багатьох жінок. Та коли тільки розтуляю рота, щоб оспівати Прісціллу, то помічаю — хай як дивно це звучить, — що горло моє стискається, слова змішуються в нерозбірливу кашу, а вигадливі мовні звороти здаються штучними й пустими в порівнянні з природними вродою, талантом, чуттєвістю та інтелектом, якими її наділила природа. Коли наша історія ще тільки починалася, Прісцілла (або Каллонетта — під таким сценічним псевдонімом вона здобула мистецьке визнання) саме давала свій останній концерт у тріумфальному турне, з яким встигла побувати при розкішних дворах Лан-Ексетера й Понт-Ваніса, у Третоґорі й Кельфі й дісталася славетного міста Новіґрад.

Щоб знайти фіолетову троянду, яку Ольґерд подарував дружині, Ґеральт відправився до закинутого маєтку фон Евереків, що став домівкою для химерних, а подекуди й моторошних істот. Серед них були чорний кіт і чорний пес, які, хоч і вміли говорити, вкрай неохоче розповідали про себе. Ґеральт дійшов висновку, що вони — демони з іншого світу, прикликані темними чарами й ув’язнені в тілах тварин, щоб служити Іріс фон Еверек. Ця загадкова пара сподівалася, що Ґеральт зможе повернути їм утрачену свободу, хоча навіть він сам і гадки не мав, як це зробити.

Ім’я короля Дикого гону, особа володаря кошмарів, істота за страхітливою маскою — усе це довгий час було таємницею. Та з часом крихти інформації злилися в повний образ нашого ворога, що, втім, зовсім не зменшило того жаху, який він уселяв у наші серця. Дикий гін насправді був загоном елітних вершників зі світу ен-ель — народу вільх. Очолював їх амбітний і безжальний король, Ередін Бреакк Ґлас. Він мандрував таємними шляхами крізь холодну пустку між нашим та їхнім світом і захоплював жертв, які ставали рабами у його володіннях. Поточною ціллю його Гону була Цірілла, силу якої він прагнув підкорити для власних потреб. Єдиною перешкодою на його шляху був Ґеральт із Ривії.

Відьмак познайомився з чорноволосою чародійкою добрих двадцять років тому. Дружба й почуття між ними зав’язалися під час спільної пригоди, пов’язаної з джином і Ґеральтовим бажанням, яке нерозривно сплело їхні долі. Проте з того часу їхні стосунки були доволі буремними: помережані злетами й падіннями, кризами й розставаннями. Кохання між Ґеральтом і Єннефер — це беззаперечний доказ тези про те, що протилежності притягуються. Кілька років тому Ґеральт і Єннефер зійшлися знову після тривалої розлуки, сповненої і для нього, і для неї численних пригод. Та цю відносно спокійну смугу їхніх життів перекреслив Дикий гін, який викрав Єннефер. Відьмак помчав її рятувати, але в процесі втратив пам’ять. Коли ж спогади до нього нарешті повернулися, він одразу вирушив на пошуки своєї коханої чародійки.

Ґеральт отримав завдання знайти Вітольда фон Еверека й улаштувати йому забаву на славу. І воно могло б увійти в історію, як одне з найтривіальніших доручень, за які брався відьмак, якби не одна заковика: Вітольд уже кілька років був мертвий. Та загадковий Пан Дзеркало не вбачав у цьому жодної проблеми. Він вручив Ґеральту пляшечку з кров’ю фон Еверека й розповів про ритуал, що зможе підняти Вітольда з могили. Тож Ґеральт рушив до родинного склепу фон Евереків, щоб знайти місце поховання молодшого з братів.

Буває, тільки зустрінеш давнього друга після довгих років розлуки, а в тебе вже розболілася голова. Ні, не від антипатії, а від соматичного передчуття майбутнього похмілля, що неминуче настане після вашої п’яної гулянки. А буває, що від такої здибанки радше мороз пробирає по спині, а рука сама тягнеться до меча. Лето з Ґулети Ґеральт відносив до обох категорій. Цей відьмак-відступник зі школи Змії мав на руках кров щонайменше двох королів Північних королівств — результат співпраці з нільфґаардським імператором Емгиром вар Емрейсом. У вчиненні цих злочинів свого часу звинувачували Ґеральта, тому він змушений був переслідувати Лето, щоб очистити власне ім’я. І хоча вони обидва вийшли з вирішальної сутички в руїнах Лок-Муїнна живі й здорові, Ґеральт не думав, що колись іще побачить Лето. Тому він був неабияк приголомшений, коли в одному спустошеному війною приграничному селі Темерії перестрів Лето на даху сараю.

Троль Барт, що сторожував скарб Дійкстри, був чудовим прикладом віяння часу серед новіґрадських багатіїв, яке захопило геть усіх: від банкірів і торговців до ватажків злочинного світу. А віяння це полягало в тому, щоб наймати вартових, які вирізняються не лише неухильною вірністю, а й величезними габаритами, нескінченною витривалістю та нищівною фізичною силою. Натомість розвинений інтелект вважався радше недоречним, навіть шкідливим для ефективності вартового. Грубо кажучи, хороший вартовий повинен бути достатньо пустолобим, щоб думка про зраду господаря не могла навіть зародитися в його голові. Тому в цій ролі особливо цінними вважалися тролі, огри, а в крайньому разі — їхні гібриди.

Мало кого з ярлів Скелліґе шанували й слухалися так, як Донара ан Гіндара — найстаршого з них усіх. Попри літній вік він лишався активним очільником свого клану та його представником на всіх офіційних зібраннях. Єдиною людиною, яка могла вивести його із себе, був Люґос Шаленець, чий клан здавна ворогував з родом ан Гіндарів. Батьківщиною Донара був Гіндарсф’ялл, де стояв і храм богині Фреї. І, як личить тому, хто живе по сусідству з богами, Донар славився своїми мудрими, розсудливими міркуваннями й побожністю. Проте останнє не поширювалося на богів з континенту, багаті святилища яких він часто розграбовував у молоді літа.

Опинившись у самому вирі братньої війни, Ґеральт вирішив стати на бік Евальда. Разом вони спромоглися здолати Горста і його охоронців. Проте замість вдячності Евальд спробував перехитрити відьмака й забрати будинок Максиміліана Борсоді собі. На щастя, відьмак не дав волі гніву і, замість того, щоб одразу покарати негідника, запропонував вигідний для них обох компроміс. Невдовзі їхні шляхи розійшлися: Евальд повернувся до родинних справ, а Ґеральт — до своїх відьмацьких.

Мільтон де Пейрак-Пейран був туссенським бароном і входив до кола наближених лицарів Анни-Генрієтти. Цей добродушний шляхтич завиграшки спустошував бенкетні столи й водночас ніколи не уникав сутичок ні з озброєними до зубів бандитами, ні з іншими ворогами князівства. Ґеральт зустрів Мільтона багато років тому за дуже своєрідних обставин, але це окрема довга історія. Їхні дороги знову перетнулися, коли Мільтон прибув до відьмака як посланець княгині й попросив нашого героя відправитися з ним до Туссену.

Багато хто не може надивуватися з тієї дружби, яка стільки років пов’язує мене, Любистка, з відьмаком Ґеральтом з Ривії. Коли ми вперше стали з ним хліб-сіль ділити, лихі язики намовляли його перерізати мені горлянку, а труп кинути в якийсь колодязь, допоки я комусь не допік і так не вчинили з нами обома. Але говорили вони це із заздрощів, бо ж Ґеральт був моїм найщирішим другом — я мав безліч нагод у цьому переконатися. Про цього всесвітньо відомого мисливця на чудовиськ, людину, яку старшою мовою звуть Ґвинблейдом, а нашою молодшою (але не менш шляхетною) — Білим Вовком, я міг би розповісти багато. Адже Ґеральт із Ривії — особа справді виняткова. Від короткої зустрічі з ним може скластися враження, що він лишень зарізяка, простий убивця чудовиськ, суворий і зачерствілий майстер брудного фаху. Але придивіться ближче — і побачите людину з душею незмірної глибини, унікальними поглядами й неосяжним досвідом. Позірно він замкнений у собі, мовчазний, хтось сказав би навіть мугир. Та під цією оманливою оболонкою криється неозоре море щирості, чемності й готовності допомагати друзям — хоч влучною порадою, а хоч і майстерним застосуванням клинка. Якщо відкинути виснажливу скромність, то можу сказати, що знаю історію його життя краще, ніж будь-хто інший з нині живих. Я був поряд з ним і в добрі, і в лихі часи, підтримував мудрою радою, теплими словами й гострим розумом. Закономірно, що я теж відіграю істотну роль у його історії — як у давніших, так і в поточних розділах. Тому мій обов’язок — продовжувати писати цей літопис і подбати, щоб прийдешні покоління мали змогу довідатися, які перипетії випали на його долю.

Йоахима фон Ґраца, головного хірурга лікарні Вільмеріуса, нам судилося зустріти за вкрай прикрих обставин. На мою Прісціллу напали, і він саме обробляв її рани. Маю визнати, що через тодішнє потрясіння тепер я заледве пам’ятаю ту зустріч. Пригадується лишень, що він справив враження врівноваженого доктора, який багато знав про попередні вбивства й відразу ж запропонував допомогу з розслідуванням справи.

На мою скромну думку, витріщаючись на нутрощі випотрошеної тварини, можна довідатися хіба що, чи бідолашна мала якихось паразитів. А втім, Г’єрт, як і багато інших друїдів зі Скелліґе, мав велику віру як у гаруспіцію, так і в хіромантію (а також онейромантію, хоча це ще можна зрозуміти, адже сни — це прямий шлях углиб душі). Подейкували, що він користувався неабиякою повагою та визнанням серед тих, хто практикував це ремесло, і далеко не один раз точно передбачив майбутнє, а також умів тлумачити заплутані сни. Друїд усім серцем був вірний клану Брокварів, а його знання й навички робили його чудовим радником, з чиєю думкою неодмінно рахувався ярл Спікерооґу — Удальрик із клану Брокварів.

На Скелліґе Ґеральт нарешті отримав нагоду познайомитись із Церис ан Крайт, молодшою з двох дітей Краха. Друзі кликали її Перепілкою, однак той, хто злегковажив би рішучою дівчиною з огляду на таке грайливе прізвисько, дуже помилився б. Церис була повноцінною острів’янкою — як тілом, так і душею, — і як викапана була схожа на батька, у якого вдалася відвагою, завзяттям і впертістю. За кожної нагоди вона відчайдушно намагалася довести, що немає такого завдання, яке вона не могла б виконати так само добре (чи навіть краще), як і будь-який чоловік на островах, зокрема і її брат Г’ялмар.

На те, щоб скласти повний список дивовижних розумових, духовних і фізичних рис і здібностей Маргарити Ло-Антіль, пішли б гори пергаменту. Рита (так звали її друзі) колись була ректоркою магічної академії Аретуза на острові Танедд — тієї самої, де колись училася її славнозвісна родичка, Ілона Ло-Антіль. Хоч це й доволі незвично для особи її професії, але Маргарита зовсім не цікавилася політикою. Приєднатися до Ложі чародійок її спонукала лишень турбота про альма матер. Зрештою, її вроду тут теж варто згадати. Казали, що навіть мармурові статуї богинь і німф, витесані найкращими скульпторами світу, блякнули в порівнянні з красою чарівниці.

Людиною, що ховалася за фальшивим іменем Сигі Ройвена, виявився не хто інший, як Сигізмунд Дійкстра — колишній голова реданської розвідки й чоловік, з яким ми з Ґеральтом неодноразово мали справу в минулому. Відколи він потрапив у немилість короля Радовіда, від нього багато років не було ні слуху ні духу. А тепер, схоже, він нарешті вирішив вийти з тіні, однак замість вплутуватись у високу політику, вирішив пірнути в глибини злочинного світу, звідки швидко випірнув як одна з його головних постатей.

Історія континенту знає небагато імен, які пробуджують такий страх і водночас повагу, як Емгир вар Емрейс, Deithwen Addan yn Carn aep Morvudd — Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів. Імператор Нільфґаарду, володар Метінни, Еббінґу та Ґеммери, суверен Назаїру й Віковаро — він правив половиною цивілізованого світу й прагнув захопити й іншу половину. Він був особистістю, чиї вчинки й рішення вершили долі цілих королівств і народів. Що ж йому було треба від простого відьмака?

Ґеральт неодноразово бував у ситуаціях, коли не міг запобігти чиїйсь смерті. Власне, можна сказати, що він до цього навіть призвичаївся. Та зовсім інша справа, коли ти можеш тільки безсило спостерігати, як несправедливо й жорстоко страчують знайому й небайдужу тобі людину. Але саме така доля спіткала з одного боку Ґеральта, а з другого — Феліцію Корі, молоду чародійку, з якою Ґеральт познайомився під час переслідування убивці королів, відьмака Лето. І хоч Ґеральт не мав нагоди познайомитися з нею ближче, ця колишня учениця Філіппи Ейльгарт припала йому до душі як дівчина приємна й заповзятлива. Однак вона володіла магією, і через це її спіткала страшна смерть на вогнищі.

Карги з Велену були не просто старі: вони були буквально древні й, либонь, пам’ятали ще правління перших людських королів — а може, навіть прихід ельфів. Із трьох страхітливих сестер Шептуха була найстаршою, принаймні так стверджували жителі боліт, пошепки переказуючи давні легенди. А переказували їх пошепки, бо інакше карга могла їх почути, адже за свої послуги вимагала плату людськими вухами, які розвішувала на деревах і через які, користуючись первісною магією, чула все, що відбувалося на мочарах.

Ми з Ґеральтом обидва знали Шілу де Тансарвіль, Ковірську Самітницю, колись горду членкиню Ложі чародійок, яка свого часу інтригами, примусом і чарами формувала долю світу так, як сама вважала за потрібне. Вона завжди казала, що діяла виключно заради добра магії та людства, однак руки мала в крові сили-силенної людей, серед яких були навіть королі, що мали необережність опинитися в неї на шляху. Вона була учасницею незліченних змов, та й сама плела достолиха інтриг, у яких відьмак фігурував то несвідомим спільником, то перешкодою, а то й випадковою жертвою. Отже, попередні зустрічі Ґеральта з цією чарівницею були щонайменше доволі буремні. Одного разу Ґеральт, можна сказати, урятував Шілі життя, та це не означає, що він мав до неї хоч якісь теплі почуття. Хай там як, від вигляду замученої та понівеченої чародійки в темниці короля Радовіда серце відьмака болісно тьохнуло й сповнилося жалем і співчуттям.

Король Бран, колишній король островів Скелліґе, прожив довге й багате на події життя. А коли вже старість і немічність почали даватися взнаки, він подався на полювання на ведмедя, озброївшись тільки ножем. Так і скінчилося його правління. Брана пам’ятали як достойного й видатного короля, хоча дехто й закидав йому, що він волів проводити час у воєнних виправах на чужі землі, замість займатися нагальними проблемами островів, а ще забагато дозволяв своїй дружині. Були й такі, що взагалі стверджували, начебто він вів заморські битви, щоб утекти від тих, що чекали його вдома.

Ми з Ґеральтом знали доплера Дуду багато років і мали з ним справу ще до того, як познайомилися особисто. Річ у тім, що ми, нічого не підозрюючи, розмовляли з ним, коли він був у Новіґраді й видавав себе за іншого мого друга — купця-піврослика Дейнті Бібервельта. Дуду набув подоби Дейнті, щоб скористатися його торговими зв’язками для якихось власних ділових оборудок. Спершу Дейнті розлютився через нездатність вистежити самозванця, що втручався в його справи, проте коли інвестиції Дуду почали приносити суттєві прибутки, піврослик переглянув своє ставлення до цієї проблеми. Він узяв доплера собі в партнери, представивши його своїм знайомим як двоюрідного брата — Дуду Бібервельта.

Вів’єн де Табрі була фрейліною Анни-Генрієтти. Це була стримана, потайна й неприступна дівчина, але чоловіки захоплювалися її красою. Ґеральт у цьому переконався, коли прийняв контракт від Ґійома, який був у неї закоханий. Лицар підозрював, що дівчина проклята. Щоб отримати шанс поговорити з нею, Ґеральту довелося взяти участь у лицарському турнірі, який проходив під патронатом Вів’єн.

Виявилося, що Ціріллу шукав не тільки Ґеральт. Її слідами прямував також таємничий ельф-чародій. Як і відьмак, він заходив до Кейри Мец і розпитував про Цірі. Під час тієї розмови він згадував про власну криївку десь у руїнах біля Підгайного.

Я і донині не розумію, що змусило Ґеральта зацікавитися контрактом від Ольґерда фон Еверека. Славнозвісна відьмацька допитливість? Вітер, що гуляв у нього в кишенях? Чи може, його вела якась зловісна сила... Хай там як, Ґеральт вирішив навідатися до сумнозвісного шляхтича й узятися за полювання на чудовисько. З першої ж зустрічі Ґеральт зрозумів, що Ольґерд — незвичайна людина. Він очолював ватагу вірних прибічників, які його боготворили, хоч сам і був з геть іншого світу. Ольґерд вирізнявся своєю освіченістю, любов’ю до мистецтва й наявністю власного кодексу честі. І все ж, Ґеральт відчув у ньому щось незбагненне, що пізніше він схарактеризує, як «порожнечу, яку Ольґерд відчайдушно бажав заповнити».

Баронова дочка Тамара пропала разом зі своєю матір’ю незадовго до того, як Ґеральт прибув до Круковця. Барон описував її як вродливу дев’ятнадцятилітню дівчину, у якій він душі не чув. Тож не дивно, що правитель Круковця так відчайдушно прагнув її відшукати.

Вільне Місто Новіґрад не підпорядковувалося жодному королю ось уже майже двісті років. Френціс Бедлам явно це враховував, коли проголосив себе Королем Жебраків. Цей титул висміював помпезність монархів і водночас зберігав частину тієї ж таки помпезності. Бедлам був людиною прагматичною — дуже корисна риса для його професії, яка передбачала управління мережею крадіїв, жебраків, торботрясів і вуличних злодюжок, що оповивала кожен куточок міста. Його всюдисущі контакти доносили йому найсвіжіші плітки й найсоковитіші крихти цінної інформації, а частка із заробітків його «підданих» забезпечувала суттєвий дохід і підтримувала його «двір» у Гнилому Гаю.

Спускаючись в оксенфуртську каналізацію, Ґеральт мав намір уполювати страхітливе чудовисько. Уявіть його здивування, коли там, у сирому, вкритому слизом коридорі, він наштовхнувся на Шані — нашу давню подругу. Ми з Ґеральтом познайомилися з цією надзвичайною молодою жінкою ще коли вона була пустотливою студенткою. А тепер вона була вже шанованою лікаркою й польовою медикинею реданської армії. Саме ця остання роль і завела її в каналізацію в супроводі загону солдатів. Вони мали взяти зразок отрути чудовиська, що влаштувало собі там лігво. Ґеральт, як справжній джентльмен, запропонував свою допомогу.

Нільфґаардець Тавар Еґґебрахт походив з родини з тривалою військовою традицією. Його предки гордо несли службу під корогвами Величного Сонця під час завоювань Мехту, Ґесо й Метінни. Вони билися й умирали за свого імператора. Саме така доля спіткала й Таварового двоюрідного брата — Тібора Еґґебрахта, який загинув у битві під Бренною під час попередньої війни з Північними королівствами. Однак Тавар зовсім не тримав за це зла на північан і вважав, що смерть його кузена була прикрим, але неминучим наслідком війни. Обов’язки інтенданта він виконував ретельно, ставлячи потреби власних солдатів понад усе.

Імлеріт — генерал Дикого гону й частий відвідувач Ґеральтових кошмарів — доволі довго переслідував Цірі, намагаючись схопити її та доправити до свого правителя, Ередіна. Цей могутній і жорстокий воїн був учасником незліченних битв і війн, які народ ен-ель вів проти мешканців інших світів. Понад усе він цінував фізичне протиборство й завжди був охочий до відкритих кривавих сутичок, у яких супротивники випробовували сили, спритність і навички в несамовитій битві на смерть.

Онейромантія, мистецтво магічного зчитування минулого й майбутнього через сни, важко дається навіть найдосвідченішим чародійкам. Ті ж, хто народився з цим даром, уміло користуються ним без жодної освіти. Так було і з Корін Тіллі — сновидицею (так називають тих, хто володіє цим мистецтвом), слава якої значно її випереджала.

Весемір був найстаршим представником відьмацької школи Вовка й, можливо, узагалі найстаршим відьмаком з усіх шкіл на континенті. Йому було, либонь, стільки ж літ, скільки й руїнам самого Кер-Морену, і хоч він постійно нарікав на свої старечі кості, виходити на цілком заслужену пенсію навіть не думав. Посивілий, але все ще моторний, він продовжував займатися відьмацьким ремеслом навіть на схилі літ — і робив це ефективно, адже на своєму віку бачив більше чудовиськ, ніж усі його учні разом узяті. У Ґеральтовій молодості він був суворим і вимогливим учителем, та з віком став іншим відьмакам радше за названого батька й наставника, завжди готового допомогти мудрою порадою й міцними руками.

Серед тих, кого Ґеральт зустрів при боклерському дворі, був Дам’єн де ла Тур, капітан княжої варти. Він був абсолютно й беззастережно (сказати «бездумно» було б не зовсім справедливо, та все ж недалеко від істини) відданий службі й ледь не цілував землю, по якій ходила його княгиня. Якщо вам цікава моя думка, то я вважаю, що він безперечно був у неї закоханий до нестями. Загалом же він справляв враження типового солдата: твердолобий служака, який, угледівши Ґеральта, відразу ж почав з ним мірятися самі розумієте чим. Ґеральт прийняв цей виклик з холодною зверхністю, наживши собі ще одного ворога.

Прочитавши віршовану нотатку в моєму щоденнику Ґеральт зробив помилковий висновок, що Елігаль — це одна з моїх коханок. Певен, що багато хто залюбки позалицявся б до цього неординарного ельфа, чудового співрозмовника й майстерного кравця, однак мене з ним пов’язувала лишень дружба й вишукане вино. Ґеральт про це довідався, коли познайомився з ним особисто в його майстерні, де заодно й отримав уявлення про незвичне захоплення ельфа — перевтілення (через перевдягання й зміну поведінки) в осіб іншої раси, статі й соціального статусу.

У новіґрадських завулках та занедбаних корчмах полюбляли жартувати, що Карл Варезе, один із чотирьох ватажків місцевих злочинців, по-своєму був великим поборником співіснування різних рас і расової терпимості. От тільки на практиці відстоював свої погляди дещо... вибірково. Тесак був переконаний, що він як асимільований краснолюд-новіґрадець мав повне право вести власну підприємницьку діяльність. А всі ті, кому його підхід до ведення справ був не до вподоби, — і байдуже, чи то були краснолюди, чи люди, чи піврослики, — у його очах ставали запеклими расистами. А як він учиняв з расистською наволоччю? Відрубував пальці своїм улюбленим тесаком, за який і отримав прізвисько, а тоді згодовував мерзотників ошалілим від голоду кабанам. Звісно, що це могли бути всього-на-всього плітки чи навіть наклепи, однак мало хто мав відвагу перевірити їхню правдивість.

Пряха була наймолодшою із трьох карг, але аж ніяк не менш бридкою чи злою за старших сестер. Саме вона зіткала магічний гобелен з волосся людських дітей з навколишніх сіл, яке їм приносили як данину після церемоній постригу. Поклонники зв’язувалися з Господарками Лісу саме через цей гобелен, і саме через нього люди вшановували своїх божеств пожертвами.

Коли Г’ялмар заповзявся відвоювати Ундвік у крижаного велета, на його заклик відгукнулося чимало відважних воїнів. Серед них був і Фолан, син Ульфа, Г’ялмарів бойовий побратим і друг дитинства. Фолан із клану Турсехів був безстрашним мореплавцем і незрівнянним лучником, тому без вагань долучився до цієї небезпечної виправи, що неодмінно мала б його прославити. Та для нього все скінчилося б плачевно, якби не холодний розум і самовладання відьмака, який урятував його від голодних тролів, вигравши гру в загадки.

Молодий Гальб’єрн був племінником Гольґера Чорнорукого — ярла острова Фаро — та одним із претендентів на скелліґійський престол. Попри доволі молодий вік він уже спромігся зробити собі ім’я в заморських набігах і битвах із чудовиськами, що населяли небезпечні місцини архіпелагу. Своїми вчинками він здобув достатньо слави, визнання й грошей, щоб мати непогані шанси бути обраним новим королем.

Цірі стрічала на своєму шляху чимало всіляких брехунів, пройдисвітів і зловмисників, але траплялися їй і порядні люди. До останніх явно належав і Ск’ялль, молодий воїн з Лофотена. Спершу він і його рідні перев’язали рани Цірі, виходили її, а потім він ще й допоміг їй утекти від Дикого гону. Для цього йому довелося пожертвувати тим, що скелліґійці цінують найбільше: власною честю. Коли його звинуватили в боягузтві, очистити своє ім’я він міг тільки героїчним учинком. На жаль, це йому не вдалося. Зазнавши в покинутому саду смертельного поранення від чудовиська, він помер повільною, болісною і самотньою смертю.

Краснолюд, солдат удачі, ветеран битви під Бренною, непоправний оптиміст, відданий альтруїст, любитель міцної випивки й сороміцьких пісень, майстерний гвинтяр і, що найважливіше, мій і Ґеральтів щирий і вірний друг — пані й панове, дозвольте вам представити Золтана Чивая. Наша дружба зародилася багато років тому, коли ми з Ґеральтом наткнулися на Золтана і його загін у сплюндрованому війною Заріччі. Нам судилося з ним перетинатися ще багато разів після того, і зрештою ми стали нерозлучними товаришами, тримаючись купи як у радості, так і в горі. На початку нашої історії ми із Золтаном започаткували спільну справу як власники новіґрадської корчми під назвою «Шавлія і розмарин».

Не всі мандрівні лицарі Туссену були взірцем доброчесності, але якби мене попросили назвати того, хто дійсно уособлював лицарські чесноти, я б згадав Палмеріна де Лонфаля. Цікаво зауважити, що замолоду він вів доволі розгульний спосіб життя: об’їдався, багато пив і полюбляв інші забави. Однак із часом він позбавився згубних звичок і став ближчим до лицарського ідеалу. Ґеральт це зрозумів, коли Палмерін прибув до нього як посланець Анни-Генрієтти. Старомодний і дещо наївний лицар відразу ж припав йому до душі, бо, хоч і дещо перегинав із церемоніями й галантними манерами, але аж ніяк не був ні зарозумілим, ні пихатим.

Молодий король Реданії, Радовід, швидко проявив себе як строгий і безжальний правитель, чим і заслужив на прізвисько «Суворий». Його батька, короля Візіміра, убили, коли Радовід був іще дитиною, і замість нього королівством правила його мати, Гедвіґа з Маллеору, а також Регентська рада. Однак Радовід швидко прибрав владу до своїх рук і помстився всім тим, хто ставився до нього з погордою. Усі його потенційні політичні опоненти змушені були обирати: присягнути йому на вірність... або загинути. Він вів війну не тільки проти Нільфґаарду, а й проти чародіїв, у яких бачив корінь усього зла. Також Радовід докладав значних зусиль, щоб здобути контроль над Вільним Містом Новіґрадом, флот і скарбниця якого в тривалому конфлікті могли схилити шальки терезів на його користь.

Горст Борсоді, чий аукціонний дім славився на всю Північ, був ще тим пихатим блазнем. З першої ж зустрічі він поставився до Ґеральта, наче до бруду на своїх дорогих черевиках, а почувши причину його візиту, одразу ж наказав своїм людям гнати відьмака в шию. Тож сказати, що їхнє знайомство почалося невдало, — це нічого не сказати...

Ґеральт познайомився з Кейрою, коли вона буквально звалилася на нього нізвідки. Під час сумнозвісного заколоту на острові Танедд Кейру дефенестрували, і вона ледь не приземлилася відьмакові на голову. Коли ж вони зустрілися знов (тепер уже на веленських мочарах), чарівниця приголомшила Ґеральта в інший спосіб: кого-кого, а її він ніяк не очікував побачити в такому похмурому й дикому місці. Невдовзі Ґеральт довідався, що саме привело туди Кейру, а доля чарівниці змусила його добряче замислитися над жорстокими примхами колеса фортуни. Колись шановану радницю тепер уже покійного короля Фольтеста прогнали з Темерії, бо вона втратила його довіру. Згодом вона долучилася до Ложі чародійок, що накликало на неї ненависть як короля Реданії, так і імператора Нільфґаарду. Через це вона була змушена переховуватися, вдаючи просту знахарку — прикидаючись такою собі сільською відьмою — у дикій веленській глушині. І неважко було помітити, що кожна мить такого життя була для неї нестерпною.

Рейнальдова історія трагічна. То був молодий відьмак, що пройшов підготовку в новоствореній школі Вовка, потім із цікавістю досліджував світ та охоче допомагав іншим і зрештою прийняв контракт, якого йому не судилося пережити. Коли в нього вселився червоний мор, його замкнули в копальнях Чортового Долу ті ж таки жерці Вічного Вогню, які його й найняли. Рейнальд чинив неабиякий опір волі примари. Він ув’язнив себе разом з червоним мором у соляній печері, де й лишався, поки його життя повільно сповзало в темряву й скорботу. Присутність морового духа зробила тіло відьмака невмирущим, тому Рейнальд щосили тримався за соломинку надії, що одного дня прийде його дорогий друг і врятує його. Та минали дні, потім — тижні, місяці й роки, а роки переходили в століття...

Якщо у світі колись і жила правителька, яку глибоко обожнювали її піддані (і не тому, що боялись утисків або особливо вигадливого ката), то це, безсумнівно, була правителька Туссену, княгиня Анна-Генрієтта, а для близьких — Анарієтта. Вона була вдовою покійного князя Раймунда й колишньою коханкою дуже відомого й талановитого митця, який побажав не розкривати своєї особи. Кілька років тому відьмак із гуртом друзів завітав до Туссену, і саме тоді Анна-Генрієтта й познайомилася з Ґеральтом з Ривії. Тож коли загадкова Бестія взялася нападати на її придворних, княгиня знала, до кого варто звернутися...

Ципріан Вайлі був одним з найнебезпечніших злочинців у Новіґраді. Він успадкував батькові казино, бійцівські арени й борделі — а заодно і нахил до садизму, безжальність і безсовісність. Усі ці риси зробили прізвисько Скурвисин чимось на кшталт сімейної реліквії для цього могутнього роду злочинців.

Дитину, яка не може вибратися з тіні батьків, чекає важке життя. Після смерті батька Брана, улюбленого короля острів’ян, Сванріґе офіційно очолив клан Турсехів, який володів розлогими землями острова Ан-Скелліґ. Однак цього тихого й виваженого молодика, схоже, міцно тримала в шорах його мати Бірна, яка прагнула контролювати кожнісінький його вчинок. З такою авторитарною опікункою було важко уявити, як Сванріґе може стати повноцінним, самостійним правителем могутнього скелліґійського клану.

Візит Ґеральта на аукціон завершився повним провалом. Він не просто полетів за поріг, сівши своїм шанованим відьмачим задом у калюжу, а ще й нічого не дізнався про будинок Максиміліана Борсоді. І поки Ґеральт міркував, що робити далі, несподівано з’явився загадковий незнайомець. Не обмовившись жодним словом про те, хто він, звідки взявся і як дізнався про відьмака, він повідомив, що може допомогти Ґеральту потрапити до сховища аукціонного дому, не питаючи дозволу власника. Незнайомець запропонував перенести розмову туди, де зайві вуха не завадять йому розкрити суть справи.

Морвран Вооргіс — командир дивізії «Альба», офіцер найвищого рангу й чистокровний аристократ, а також один з небагатьох, хто міг гордо зватися нільфґаардцем, адже це окреслення стосувалося тільки корінних жителів імперської столиці та її найближчих околиць. Коли Ґеральт з ним тільки познайомився, то ще не знав, наскільки важливу особу прислали, щоб «поставити йому кілька типових запитань». Утім, знаючи відьмака, візьму на себе сміливість стверджувати, що усвідомлення суспільного становища Морврана навряд чи щось змінило б.

Ґраден був відьмоловом на службі короля Радовіда. На відміну від інших представників цього фаху, він справляв враження розсудливої та неупередженої людини — принаймні коли мав справу з відьмаками.

У часи гонінь і переслідувань Новіґрад задихався від диму сотень вогнищ. Така похмура й понура атмосфера забезпечувала прикриття для численних горлорізів, які зводили собі зручні гніздища на теренах міста. А будівельними матеріалами для них слугували всюдисущі змови, масові арешти, а також показові судилища з подальшими груповими стратами. Калеб Менґе, хворобливо амбітний командир храмової варти Церкви Вічного Вогню, був якраз таким опортуністом і дочекався власної миті тріумфу, коли викрив, що його керівник, колишній командир храмової варти Чапелле, — замаскований доплер. Ґеральт уперше побачив Менґе, коли той підпалював вогнище Чапелле на головній площі Новіґрада, і вже тоді не мав жодних сумнівів, що окреслення «фанатичний сучий син» для нього ще дуже м’яке.

Після смерті Ґутлафа, довіреного сенешаля ярлів роду ан Крайтів, частину його обов’язків перейняв на себе чашник Арнвальд. Цей літній скелліґієць не мав такого авторитету, як його попередник, проте за кілька років служби спромігся стати незамінним. У його компетенції були не тільки поповнення припасів у коморах і льохах Кер-Трольде, а й турбота про потреби мешканців твердині й гостей, що навідувалися до неї під час бенкетів та інших важливих церемоній.

Єдина дитина й спадкоємець Люґоса Шаленця був понурим, дужим молодиком, зовсім не схожим на свого батька. Прізвисько він отримав ще в дитинстві, коли часто бував укритий синцями нібито після суворих скелліґійських забав. Та дехто думав, що насправді ті синці були від батькового паска, різки або ж кулаків, адже ходили чутки, що старий Люґос не хоче розпещувати свого єдиного сина, тому суворо карає як за кожен дрібний промах, так і за серйозніші невдачі.

Люґос Шаленець, ярл клану Драммондів, особливо не вирізнявся ані зростом, ані силою, однак коли він кудись ішов, більшість острів’ян воліли не стояти в нього на шляху. У постійних чварах із сусідами Люґос нажив собі репутацію людини із запальним і лютим характером і гарикався навіть із зазвичай миролюбним Донаром ан Гіндаром. Та найбільшим суперником Люґоса був Крах ан Крайт, якого Шаленець звинувачував у викраденні частини його володінь (на його думку, вони охоплювали весь Ард-Скелліґ). Корені неприязні між кланами сягали на кілька сотень років у минуле, і ніщо не вказувало на те, що вона завершиться, поки ці два непримиренні вороги живі. Люґос ненавидів Краха із пристрастю, яку трохи вгамовували лишень закони Скелліґе й нерівні сили їхніх кланів.

Я завжди вважав приводом для гордості той факт, що Трісс Меріґольд з Марибора належить до кола моїх найближчих і найдорожчих друзів. Ця винятково талановита чарівниця була справдешньою зіркою своєї професії, колишньою радницею короля Фольтеста й славнозвісною героїнею битви під Содденом, відомою як Чотирнадцята з Пагорба. Утім, вона анітрохи не схожа на інших своїх посестер по магічному фаху, часами нестерпно зверхніх. Її гострий розум, тепла усмішка й шарм завжди завойовували навіть найчерствіші серця. І хоч особисто мої взаємини з Трісс ніколи не переростали у щось більше за дружбу, Ґеральт із Ривії одного разу не знайшов у собі сил опиратися її принадам. Відтоді їх пов’язували почуття, що сягали значно глибше, аніж просте, минуще захоплення.

Коли Ґеральт навідувався до Круковця, він не мав нагоди зустрітися з Анною Стренґер — дружиною Кривавого Барона. Незадовго до його прибуття жінка зникла за нез’ясованих обставин, а з нею — і дочка Тамара. Проте Ґеральт таки отримав детальний опис зниклої жінки. Анна була миловидною зеленоокою жінкою віком близько сорока років. Волосся мала чорне, мов крило крука, і збирала його в тугий вузол на потилиці.

Імператор Емгир колись поставив нільфґаардських чародіїв перед простим вибором: або вони безвідмовно служитимуть країні, або згниють у в’язниці. Фрінґілла Віґо, що була верховною чародійкою в князівстві Туссен, не пристала на жодну із цих пропозицій, а натомість приєдналася до сумнозвісної Ложі чародійок, основне завдання якої полягало в протистоянні диктатурі королів та імператорів. Однак її сміливі амбіції так і не вдалося втілити в життя, і Фрінґілла Віґо жила в постійному страху, що її стосунок до цієї руйнівної організації вийде на яв, і вона загине від рук імператорських катів. Тут варто зауважити, що познайомився Ґеральт із Фрінґіллою Віґо багато років тому, ще в княжому палаці в Боклері, коли ми насолоджувалися гостинністю моєї колишньої коханої — княгині Анни-Генрієтти. Відьмак завжди мав слабкість до чародійок, тож не дивно, що вони з пані Віґо перебували в доволі жвавих стосунках, які аж ніяк не потішили б ані Трісс, ані Єннефер.

Якби світ був не такий, як є, а такий, як мав би бути, назва Шептун-пагорб асоціювалася б радше з таємним куточком, де коханці пошепки розповідають одне одному милі побрехеньки. А насправді ця назва позначала моторошне й небезпечне місце, де дикі звірі під впливом якоїсь таємничої сили вбили вже не одного жителя Штейгерів. Ґеральт погодився з’ясувати причину цих убивств і довідався, що тварин контролював дух, ув’язнений у дереві, яке росло на тому пагорбі. Дух промовив до відьмака жіночим голосом і розповів, що колись був друїдкою, яка доглядала веленську пущу, доки карги не вбили її і не ув’язнили її дух у дереві. Злощасні місцеві були просто випадковими жертвами: за словами духа, природу приборкати неможливо, і вона не відрізняє невинних людей від недоброзичливців. Ув’язнений у дереві дух попросив Ґеральта зняти прокляття й урятувати його від мук, випустивши на волю. Натомість він пообіцяв урятувати сиріт з мочарів, які в іншому разі загинули б від рук відьом.

Як командир темерських спеціальних сил — елітного підрозділу, знаного також як «Сині смуги», — Вернон Рош був одним з найбільш довірених підлеглих короля Фольтеста. Він раз по раз доводив, що є вірним, ефективним і ретельним професіоналом. Мало хто вмів придушувати повстання, відбиватися від нільфґаардців і винищувати загони скоя’телів так само успішно, як він. Утім, тоді, коли починається наша історія, він уже втратив свого короля, своїх людей і батьківщину, тому міг вести лишень повстанську боротьбу проти значно численніших сил окупантів.

Ґеральту потрібен був той, хто зуміє видертися по гладенькій стіні вежі біля аукціонного дому. І одним з небагатьох на таке здатних був Г’юґо Гофф, знаний як Биток, — піврослик, що мав за плечима десятки зломів і грабежів. Ґеральту порадили шукати його в Оксенфурті — місті, де в сумнівних корчмах перехрещувалися шляхи студентів і різних злочинців.

Ґійом де Лонфаль — зразковий приклад туссенського мандрівного лицаря. Коли Ґеральт уперше зустрів цього юнака, той повним ходом мчав на вітряк... за яким, щоправда, ховався лютий велет.